Олексій Огульчанський: Острів Сріблястих чайок

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення В. С. Куткіна

Звично скинувши руку, аспірант глянув на годинник, було чверть на третю. Поїзд відходив рівно о п'ятій, асу лишалося досить.

Аспірант сидів у кабінеті сам. Високий, з блідим хворобливим обличчям, він задумливо оглядав свій вони туристський костюм з безліччю великих і малих кишень на замках-блискавках, ще раз перевірив багаж, кладений у чималенькому рюкзаку з міцного брезенту.

Звичайно, він не витягав численних пакунків, щільно вкладених у рюкзаку, — обмежився лише переліком речей. Кожного разу, пригадуючи той чи інший предмет, він загинав і розгинав вказівний палець правої руки. Кабінетну тишу порушував виразний шепіт:

— Фотоплівки в касетах — раз, набір інструментів для препарування — два, гумові мішечки для погадок — три, кільця для мічення птахів — чотири…

Коли палець загнувся в двадцять сьомий раз, двері кабінету зненацька відчинились і на порозі з'явилася вогняно-руда дівчина — секретар факультету. У неї було грубе, немовби вирізане з шматка дерева, застигло-німе обличчя, і тому всі в інституті з ініціативи палеонтологів називали її «скам'яніла Оля».

— Аспіранте Борисенко, — сухо промовила дівчина. — На вас чекає Іван Федорович.

З багаторічної практики Борисенко знав, що накази «скам'янілої Олі» треба виконувати негайно, так само як накази військового командира в бойовій обстановці. Він засунув під стіл рюкзак, неохоче підвівся і мовчки рушив за секретарем по довгому інститутському коридору.

Оля йшла, розмахуючи руками, мов солдат, і, здавалось, у такт рівномірним крокам брязкотіло її пряме, як мідні дротики, волосся.

Кабінет професора — відомого орнітолога Івана Федоровича Переносенка, складався з двох кімнат. У першій, заповненій до стелі різноманітними ящиками, пакунками, жмутками, пахло нафталіном. Тут зберігалися колекції пташиних чучел — результат численних експедицій професора. З цієї кімнати широкі двері вели до другої, частина якої була зайнята вольєрою. Там завжди бігали куріпки. Іван Федорович з великим задоволенням особисто доглядав своїх пернатих вихованців.

— Володимире Петровичу, прошу, прошу, — почув Борисенко, переступивши поріг робочої кімнати професора. Самого ж Івана Федоровича в кабінеті не видно було. Борисенко зупинився, оглянувся і несподівано побачив жовті, з товстою підметкою черевики Переносенка, які стирчали з вузеньких дверцят вольєри. Іван Федорович, лежачи на підлозі, намагався спіймати куріпку. Птах злякано притиснувся до залізної сітки і відчайдушно захищався.

— От шибеник, — ніжно промовив професор. — Ну, гаразд, пізніше подивимось, що з тобою трапилось. — Професор спритно виповз з вольєри, струснув з себе пилюку і старанно вимив руки.

Борисенко мовчки стежив за професором. Він добре знав цього вже немолодого, але міцно збитого чоловіка в чорному, морського покрою кітелі, завжди привітного, з посмішкою на обличчі.

Серед працівників інституту існували дві протилежні думки про Івана Федоровича. Одні вважали його авторитетом, світилом орнітологічної науки, інші — фантазером, який у звичайнісіньких явищах вбачав щось особливе, майже ключ до великих відкриттів.

До цієї другої, треба відверто сказати, невеликої групи належав і аспірант Володимир Петрович Борисенко, який твердо був переконаний, що попереднє, щасливіше покоління вчених уже відкрило все у пташиному світі. І молодим вченим лишилося тільки деталізувати й уточнювати давно відоме.

Ось чому до розмови з професором — а це, напевне, буде чергове напучення перед його науковим відрядженням до берегів Азовського моря — Володимир Петрович заздалегідь ставився скептично і приготувався вислухати чітко сформульовані думки професора-фантазера.

— Що ж ви, батечку мій, як кажуть студенти, прилипли на порозі? Прошу, сідайте, — господар широким жестом показав на крісло біля столу. Борисенко пірнув у глибоке шкіряне крісло так, що його коліна при цьому піднялися аж до підборіддя. Він приготувався слухати.