Олексій Огульчанський - Острів Сріблястих чайок

Біля кожної хатинки, на суглинкових терасах — виноградники і кострубаті абрикосові дерева. Це — Бичкові Води. Живуть тут рибалки і рибцехівські робітники.

Влітку, коли рибалки не виходять в море, селище наче завмирає під палючим промінням сонця, щоб прокинутись і зажити бурхливим життям уже з перших вересневих днів, коли до берегів підходять незліченні косяки жирної зубатої сули і прудкої азовської тарані. Та особливо славиться цей берег бичками… Таких бичків не знайдеш на всьому узбережжі Азовського моря. Недарма селище назвали Бичковими Водами. Пишаються своїм берегом старожили — бичководівці. Чудові місця!

… Тепер літо. У Бичкових Водах уже доспіли ранні абрикоси-дички — маленькі оранжево-червоні плоди, вкриті світло-ніжними ворсинками; наливаються буйним соком виноградні грона…

На узмор'ї, як фантастичні морські потвори, що виповзли з глибин погрітися на сонечку, лежать чорнобрюхі рибальські човни: величезні «дуби», «байди», а поруч — зовсім крихітні «калабушки» і «тузики».

Нещодавно морським берегом оволоділи пекінські качки — нове багатство бичководівського рибколгоспу. Тисячі білих, як морська піна, качок снують по затоці.

… Щоранку, задовго до схід сонця, прокидаються рибалки. Не поспішаючи прямують вони до моря знайомими вузькими стежками, йдуть, щоб дивитись, яке сьогодні море. Сторонній людині воно здається завжди однаковим. Але глибоко помиляється той, хто так думає!

У синіх передранкових сутінках стоять рибалки на березі, по-морському широко розставивши ноги, з непокритими головами, вдивляються туди, де народжується новий день. Стоять мовчки, тільки їхні очі бачать у ці урочисті хвилини те, що іншим не судилося помітити.

Коли ж із-за рівної смуги морського горизонту випливає сонце, рибалки жвавішають.

— Знову заграє левант [1] Левант — східний вітер. , — говорять вони уривчасто.

День, який ще тільки народжується, рибалки вже побачили у гамі фарб ранкового сонця. Трудівників моря передусім цікавить напрям і сила вітру, так само як дощ — хліборобів. Адже від цього залежить найголовніше — вилов риби. Прогнози, що їх визначають рибалки, завжди ідеально точні.

Зустрічають сонце рибалки завжди: і під час путини, і влітку, коли баркаси в море не виходять. Так воно вже ведеться…

Та цього ранку традиційний похід бичководців до моря раптово порушився.

— Гва-а-лт! Рятуйте, люди добрі! По-о-о-грабували! — почувся розпачливий крик. Голос був хриплий од напруження, але його почули в найдальших кутках селища. Цей голос одразу впізнали й ті, хто прямував до моря: кричав рибцехівський сторож Рудий Жук.

— Рят-у-у-у-йте! — волав Рудий Жук.

Першим прибіг завідуючий рибцехом Борис Іванович. З стрімкого схилу він побачив на пляжі біля самого моря присадкувату, з довгими руками знайому постать, схожу в передранковій пітьмі на викинутий морем чудернацький корч.

— Чого сполошив людей? — спитав Борис Іванович.?Рудий Жук замахав довгими руками.

— Фелюжку вкрали! Вкрали стару фелюжку. Тутечки її ввечері поставили. Біля пристані. Зерно качкам привозили. Немає фелюги! — безладно гугнявив нічний сторож.

Незабаром на березі зібралися майже всі бичководці.

Уже й сонце визирнуло з-за горизонту, але, вперше за багато років, ніхто не дивився на схід.

Приклавши над очима долоні, немовби и обличчя палило південне сонце (така вже рибальська звичка); люди оглядали морський простір. Фелюги піхто не бачив. Вона загадково зникла…

Тоді заговорив сухорлявий дідусь, з густими довгими вусами, найпочесніша людина селища — Григорій Микитович, відчайдушний партизан двох війн — громадянської і Вітчизняної.

— Відтоді, як там, — дідусь махнув рукою у бік моря, — прокопали для великих суден канал, на нашому березі почало коїтися щось незрозуміле. Всі ви пам'ятаєте великий пляж, де зараз качатник. Тепер немає пляжу. Море забрало. Воно вже і материк гризе. Могутня течія стала частенько навідуватися до пас. Вона приганяє до бичководівських беретів косяки риби, але вона і шкодить нам. Море вкрало багато на тих човнів. Ця течія вкрала і стару фелюгу…

— Табун качок пропав! З моря вчора не повернулися! — пронизливо крикнула висока, з довгою шиєю птахівниця, яку всі звали тіткою Гундерою [2] Гундера — довга жердина, до якої кріплять сітки в морі. .

— Бочка, люди добрі! Бочка зелена про-о-о-о-п-а-а-ла! — раптом заголосила рибачка Паша-циганка. — Замокала у воді!