Збігнєв Ненацький - Острів злочинців

Я не мав уявлення, звідкіля дядько Громилло дістав мотор італійського автомобіля «феррарі 410». Далі з'ясу­валося, що не лише мотор, а й шасі було тієї ж марки. Тіль­ки кузов, власне, верхня його частина, було зроблено самотужки, а відтак і вся машина набула жахливого ви­гляду.

– Я вже знаю, – сказав механік. – Ваш дядько жив у Кракові, еге ж? Я читав у газеті, що якийсь італієць два роки тому розбився по дорозі до Закопаного – він їхав надто швидко власною машиною «феррарі 410». Певно, ваш дядько купив цю розбиту машину, відремонтував мотор, а кузов доробив сам.

Огляд машини тривав досить довго. Тільки о третій годині ночі – безлюдними вулицями і під захистом тем­ряви – я виїхав з міста. Задня частина «сама» була запов­нена туристичним майном, яке я взяв із собою у відпустку. Тихо грало радіо. Та куди приємніше за музику звучали в моїх вухах слова механіка, які він сказав мені на про­щання:

– В мене було надто мало часу, щоб детальніше огля­нути вашу машину. Можу тільки сказати, що в ній сила-силенна пристроїв, призначення яких я не можу пояснити. В часі подорожі ви матимете через машину багато приєм­них несподіванок.

Цією загадковою машиною я вирушив назустріч при­годі, яка чекала на мене, – я був певен, що вона кликала мене. Пригода могла зустрітися мені завтра чи за тиждень. Може, вона причаїлася за найближчим закрутом дороги, а може, чекала на мене в кінці подорожі. Та я знав: вона чекає на мене, бо подала вже мені свій знак.

Шосе, осяяне сріблистим світанковим світлом, було по­рожнє, як звичайно вдосвіта. Але я їхав помалу, уважно прислухався до ритму мотора та приглядався до покаж­чиків біля керма. Я намагався збагнути цю машину, що здавалася мені розумною істотою з якимсь власним внут­рішнім життям.

Навіщо в неї, замість одного, два покажчики швидкості? На одному – шкала від 10 до 260 кілометрів на годину, а на другому – від 1 до 50 кілометрів. Для чого ще якийсь круглий держак біля ручного гальма? З вигляду він схо­жий на ручку ще однієї коробки швидкостей, але ж жодний нормальний автомобіль не має двох коробок швидкостей. Навіщо три малесенькі вічка біля покажчика температу­ри в радіаторі? Нараз одне з цих вічок заблимало до мене зеленим вогником, за хвилю заясніло ще одне – жовто­гарячим, далі обидва згасли і запалилося вічко червоне… А куди тягнеться ця блакитна електрична нитка, що ви­ходить ніби з клаксона? Якого дідька в задній частині машини міститься маленький чудернацький вентилятор, навпіл поламане кермо та якір? Так, звичайний якір… Невже ця машина й справді може пливти?

В автомобілі дядька Громилла була річ надзвичайно кумедна: до спідометра тулилося невеличке дерев'яне, по­фарбоване в чорне, смішне чортеня з роззявленим ротом і скляними очима. Коли я вмикав сигнал правого поворо­ту, його праве око спалахувало жовтим світлом і лукаво підморгувало мені. Коли я вмикав сигнал лівого повороту, блимало ліве око. Якщо ж я натискував ногою на гальмо, спалахувала червона лампочка в роззявленому роті чорте­няти, і здавалося, що воно показує мені червоного язика. А коли стрілка спідометра минала цифру сто двадцять – чортеня починало рівномірно хитати головою, наче не схвалювало великої швидкості та попереджало: «Стере­жись, колего, при такому темпі недалеко до біди».

Тож під час моєї подорожі завжди щось блимало до мене, ніби застерігало і повчало. Могло здатися, що ма­шина просто розмовляє з водієм. Це було кумедно й при­ємно, хоча спершу склалося враження, що чортеня тільки розвіює увагу. Пізніше, коли я призвичаївся до сигналів, які подавала мені машина, я збагнув, що саме вони за­кликають мене до пильності. Тоді я з вдячністю й шаною згадав дядька Громилла, невизнаного винахідника. Сказа­ти правду, то за кілька годин їзди чортенятків писок упо­добився в моїй уяві дядьковому обличчю. Дядько Громил­ло так само жартівливо примружував око, коли до когось звертався чи пояснював таємницю свого нового винаходу; у нього теж був великий, схожий на гачок ніс і довгасте, майже трикутне лице.

За тридцять кілометрів до Влоцлавка я побачив мо­лоду дівчину в штанях і червоній кофті. Шосе йшло тепер через ліс, дівчина стояла серед дороги й махала хусточкою. Коли я зупинив автомобіль, вона витягла книжечку автостопа.

– Чи довезете мене до Цехоцінка? – спитала вона. Не встиг я відповісти, як з кущів, що росли обабіч

дороги, вискочив на шосе гурт хлопців у якомусь дива­цькому барвистому одязі. Ці братчики щільно оточили «сама» й заходилися в нього лізти.