Збігнєв Ненацький - Острів злочинців

– Гей, панове, – обурився я, – хіба ви не бачите, що моя машина не автобус? Я можу взяти тільки одну людину. Ззаду прошу не чіплятися теж, бо швидкість велика і ви можете попадати.

Хлопці почали неохоче вилазити з машини. Тепер, зро­зумівши, що я не візьму їх, вони роздивилися, яка не­зграбна моя машина.

– Та це ж комета! – глузливо вигукували вони. – Комета Галлея. Опудало на горобців. Це ви жартома каже­те, що попадаємо? Ваша черепаха робить, либонь, ледве чи й двадцять кілометрів на годину. Та ще раз у раз треба її підпихати.

– А я дякую за запрошення й поїду, – сказала дів­чина й відчинила дверцята «сама». Усміхаючись, вона задоволено сіла біля мене. Хлопцям це не сподобалося, вони почали її умовляти вийти з машини і лишитися з ними.

– Не роби дурниці, Терезо, – гукали вони. – Хіба ж ти залишиш нас тут? З тобою було веселіше. Зажди трошки, трапиться порядна машина і забере нас усіх.

Якийсь дотепник встромив голову в машину й крикнув:

– Терезо, вилазь, коли тобі життя любе! Адже ця фура має такий вигляд, наче за хвилю вона злетить у по­вітря.

Дівчина махнула рукою:

– Привіт, хлопці, я поспішаю. До побачення.

І попросила мене рушати.

Хтось голосно крикнув:

– Не пустимо Терези. Тримайте ззаду машину, вона не зрушить з місця. Тримайте її, поки Тереза вийде.

Хлопці вчепилися ззаду за мій ридван. «Оце ще ха­лепа», – подумав я, вмикаючи першу швидкість. Поволі відпустив педаль зчепу і додав газу. Кільканадцять хлоп­ців учепилися за машину, а вона наче й не відчула цього. Легко рушила з місця, і хлопці лишилися самі на шосе посеред лісу.

Дівчина була негарна, руда, вся в ластовинні. Зручно вмостившись, вона розповіла:

– Я кинула їх, бо вони поводилися дедалі гірше. Мені навіть соромно було в цьому гурті. Більшість – то хлопці з моєї роботи, але дорогою до нас поприставали хтозна-які. Лаються, як харцизяки, сьогодні вранці вкрали курку з садиби під лісом. Я надумала при першій же нагоді по­кинути їх. У Цехоцінку проводить відпустку моя тітка. Перебуду в неї кілька день, а тоді подамся далі автостопом.

– Скільки вам років? – спитав я.

– Шістнадцять, а що?

– Батьки дозволили вам подорожувати автостопом? Я не знаю, чи були б вони в захваті, аби побачили вас, як я, серед тієї зграї в лісі.

– Е-е, пусте, – відповіла вона, знизавши плечима. – Звісно, вони були б незадоволені. Та батьки гадають, що я вже давно у тітки в Цехоцінку. Я мала їхати до неї по­їздом, але мені більше подобається автостоп. Спочатку нас підібрала на дорозі вантажна машина. Ми переночу­вали в селянській стодолі, було шикарно, співали до два­надцятої ночі. Далі проїхали на причепі з дошками, що його тягнув трактор до тартаку. А тепер ви нагодилися. До Цехоцінка, певно, вже недалеко?

– Авжеж. А ви сьогодні снідали?

– Ні. Курки на всіх не вистачило, та я й не хотіла їсти краденої.

У Влоцлавку ми спинилися перед кав'ярнею, і я запросив дівчину поснідати. Коли ми вийшли з кав'ярні, то побачи­ли, що навколо мого «сама», як і слід було сподіватися, зібралася юрба – всі, звичайно, глузували з машини, – та я вже звик до цього. «Не можуть люди вигадати якихось оригінальних прізвиськ для мого ридвана», – подумав я, знову почувши вигуки, що це, певно, машина «з Марса», «з Місяця» і таке інше.

– На вигляд ви людина інтелігентна, – мовила дівчи­на, коли ми вже рушили, – проте ваша машина справді жахлива.

Я спинив «сама».

– Якщо вам не подобається моя машина, можете вийти.

– О боже, – вигукнула вона, – вже й образилися. Через кожну дрібницю ви гніваєтесь. Та гаразд, хай ця машина вважається найкращою в світі.

– Вона негарна, це я визнаю, – сказав я, – але в неї дуже багато інших чеснот.

Якийсь час ми їхали мовчки. Дівчина все-таки образи­ла мене. Мало того, що я ласкаво погодився забрати її з лісу, мало того, що я пригостив її сніданком, – вона, не­вдячна, ще збиткується з моєї машини…

День був безхмарний, гарячий, від нагрітої поверхні шосе пашіло жаром. За Нешавою дорога пролягла близько до Вісли, приємно повіяло прохолодою, запахло водою.

– Може, скупаємося? – запропонувала Тереза.

– А ви вмієте плавати?

– Ну, звичайно, вмію.

– Але ж у Віслі не слід купатися. Це зрадлива річ­ка, – пояснив я. – А от вмитися можна. Ззаду в машині є несесер, у ньому мило й рушник.

– Вам здається, що я невмита?

– Ну, руки у вас не дуже чисті.

Це була правда. Ще коли ми снідали, я помітив, що в неї брудні руки, брудне обличчя. Тоді я нічого не сказав їй, бо не хотів бути неввічливим. Але тепер, коли вона так висловилася про мою машину, я не бачив причини жалі­ти її.