Збігнєв Ненацький - Острів злочинців

Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона пока­зала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч – сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося не­ймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і дов­гий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.

Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.

Десять хвилин по тому я порівнявся із «сімкою». Щоб похизуватися чудовою швидкістю мого «хробака», я натис­нув педаль газу. «Сімку» я перегнав, коли стрілка спідо­метра показувала сто п'ятдесят кілометрів, та одразу ж мусив зменшити швидкість, бо був поворот, а далі сере­диною дороги їхав селянський віз. «Сімка» наздогнала мене, та за хвилю я знову вирвався вперед і мчав так, поки мало не налетів на «вартбурга». Швидкість тепер сягала ста сімдесяти кілометрів на годину. «Вартбург» лишився далеко позаду, хоч його власник зробив усе, аби я його не обігнав.

На шосе ставало дедалі більше машин, і я поїхав повіль­ніше. Тепер я вже знав, чого вартий ридван дядька Громилла, тож не хотів наражатися на небезпеку.

«Вартбург» догнав мене і випередив; його огрядний власник висунув руку в вікно і подав мені знак спинитися. Я з'їхав на узбіччя.

Власник «вартбурга» клусом підбіг до моєї машини.

– Пане, пане, – гарячково промовив він, – що то за чортовиння? Що то за сатана? Продайте його мені або поміняймося. На «вартбурга».

Я знизав плечима.

– Не продається. Це родинна реліквія.

Тоді він почав благати, щоб я дозволив хоч глянути на мотор. Звичайно, я дозволив.

Під'їхала «сімка», а тоді «Москвич». Вони спинилися біля нас, і водії повилазили з машин.

– Запоров двигун, еге ж? – переможно спитали вони, побачивши, що капот машини піднято.

– Ні, ні, я тільки так, з цікавості, зазирнув усереди­ну, – пояснив огрядний власник «вартбурга». – Двана­дцять циліндрів! Слухайте, панове, це страховище – чу­дова машина!

Водії познімали піджаки, роздивлялися мотор, лазили під машину.

– Чи воно й по воді може пливти? – спитав мене власник «Москвича». – Адже тут ззаду є якір!

– Звичайно, ця машина може пливти й по воді, – переконано відповів я. Тепер я був певен, що автомобіль дядька Громилла може геть усе. Чи майже все.

«Феррарі 410». – Назустріч пригоді. – Таємниця чу­дернацької машини. – Дівчина з автостопом. – Автомобі­лем по Віслі. – Геніальний дядько Громилло. – Цехоці­нек. – Прощання з Терезою.

Протягом п'яти день мій ридван стояв на платній авто­стоянці, щільно вкритий брезентом. Опинився він серед блискучих модерних машин, і ніхто, крім контролера сто­янки, навіть уявлення не мав, якого кошмарного, бридкого хробака сховано під цим брезентом.

Тим часом у відділі комунікацій я зареєстрував його на своє ім'я, визначивши в реєстраційному бланку тип моєї машини, як «сам» конструкції інженера Стефана Громилла. Я підготувався також до майбутньої відпустки і насамперед купив дещо, тож гроші, одержані за гараж у Кракові, стали мені в пригоді.

«Сам» дядька Громилла збагатився на радіоприймача. Купив я ще сучасний, гарний, призначений для відпочинку намет з великими вікнами й верандою.

Якось увечері я зняв із «сама» брезент і поїхав до авто­мобільної майстерні нашої редакції, де механік мав огляну­ти машину, пообіцявши мені нікому про неї не казати. Адже я боявся стати об'єктом кпин моїх редакційних ко­лег, власників гарних новітніх машин.

Коли я привіз свого «сама» до майстерні, механік ви­бухнув реготом. Та тільки-но він підняв капот мого ридва­на, як перестав сміятися.

– Дванадцять циліндрів! – це був перший здивова­ний вигук механіка.

Далі залунали захоплені вигуки:

– Чи ви знаєте, який мотор має ця потвора? Двигун найпотужнішого «феррарі 410 Супер-Америка». Гляньте на цю табличку. Це двигун з «феррарі», однієї з найшвид­ших у світі машин туристично-спортивного типу. Її макси­мальна швидкість при звичайному навантаженні – двісті п ятдесят кілометрів на годину. Пане, це найшвидша маши­на з-поміж тих, що їздять польськими дорогами. Де ваш дядько дістав цей мотор?