Збігнєв Ненацький: Острів злочинців

Дивовижна спадщина. – Загадковий автомобіль дядька Громилла. – Що воно таке? – Сенсація на вулиці. – Бридкий хробак. – Кпини біля бензоколонки. – Шалена швидкість. – Подив автомобілістів. – На що здатна дядь­кова машина.

Не треба шукати пригоди. Її не зна­йдеш, хоч би ти й подався аж на край світу, за глибокі моря і високі гори. Вона не з'явить­ся, хоч би чекав на неї день і ніч, хоч би навіть вдавався до провокацій і розставляв на неї пастки. Не озветься на жодне благання, і може статися, що її не знайдеш навіть там, де вона вже спіткала багатьох. Хіба ж не доводилося часом подо­рожнім перетинати відомий своєю бурхливістю океан, коли той був спокійний, наче ставок у селі? Хіба ж не доводи­лося багато кому продиратися крізь найдикіші джунглі й не натрапити ні на тубільців, що зазіхали б на їхнє жит­тя, ні на кровожерних звірів; дикі джунглі були такі ж безпечні, як міський парк.

Бо пригоди не треба шукати. Вона прийде сама – неспо­дівана та неймовірна – і найчастіше тоді, коли ми не чекаємо й не хочемо її, коли вона нам не потрібна! Спершу вона подає нам тільки знак – ось я, прийшла по тебе, хочу втяг­ти тебе в свою гру. Ти одразу мусиш здогадатися, що то власне її знак, мусиш його впізнати серед тисячі інших знаків. Не можна легковажити її покликом чи відкладати зустріч на потім. Пригода не любить лінивих. Обмине тебе та й піде собі і вже не вернеться знов…

Незвичайна пригода, яка сталася зі мною на Острові злочинців, постукала до мене наприкінці червня 1961 року. Вбрана у форму листоноші, вона подала мені запечатаного конверта з написом:

«Адвокатська колегія № 3 в Кракові».

У конверті лежала оповістка колегії про те, що цього року набирає чинності заповіт мого дядька Стефана Гро-милла, який помер іще торік. Згідно з цим заповітом, я стаю власником у Кракові «цегляного автомобільного га­ража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Далі було зазначено, що, сплативши якісь там гроші за оформлення спадку, я мушу «ввійти в права власника цег­ляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому».

Сказати по щирості, той лист завдав мені клопоту. Я не відчував потреби ставати власником автомобільного гаража у Кракові, адже я жив у Лодзі. Наскільки я пам ятав, той «Механічний екіпаж» був жахливий старий автомобіль, і людині мого громадського становища й мого віку краще було б в нього не сідати.

Чи міг я припустити – або хтось із вас сподіватися – що той лист з адвокатської колегії є поклик справжньої, сповненої небезпек пригоди?

Я зателефонував до свого меншого брата, надумавши подарувати йому «цегляний автомобільний гараж, а також механічний екіпаж, котрий є в ньому».

Брат відмовився. Він теж отримав листа з «Адвокат­ської колегії № 3 в Кракові» і, згідно з заповітом дядька Стефана Громилла, став власником ощадкнижки з вісім­десятьма тисячами злотих.

– За ці гроші я зможу, якщо схочу, купити собі нову машину, – сказав мені менший брат Павло. – Навіщо мені дядьків мотлох? Та й гараж у Кракові мені ні до чого. Спродай його, – порадив мені брат.

Я подзвонив до кузини Францішки. Коли й вона теж дістала листа з Кракова й успадкувала комплект дядькових стильних меблів і шафу з книжками.

– Поясни мені, моя люба, – мовив я, – чого це дядькові Громиллі заманулося саме мені подарувати гараж і той старий ридван? Чи не розумніше було б відписати мені шафу з книжками? Правда, найбільше я хотів би мати ві­сімдесят тисяч на ощадкнижці.

– Востаннє ми бачились із дядьком два роки тому, – нагадала мені Францішка, – коли ховали тітку Анну. Чи ти не хвалився тоді, що саме здобув права водія?

– Так, так. Тепер я все розумію. Дядько гадав, що для мене буде бозна-яка радість його подарунок.

Тож хотів я чи не хотів, а мусив «ввійти в права влас­ника цегляного автомобільного гаража, а також механічного екіпажа, котрий є в ньому». Я подався до Кракова, поспі­шаючи скінчити з цим ділом, бо на початку липня мав ви­їхати на тривалий час. Один мій приятель попросив мене, щоб я спробував з'ясувати цікаву історію. Я погодився, сподіваючись, що це розважить мене під час відпустки, яка досі не обіцяла мені нічого втішного.

Я надумав послухатись ради мого меншого брата – про­дати і гараж, і дядьків автомобіль. «Хтозна, – думав я, – може, за вторговані гроші пощастить купити на виплат новий автомобіль? Він став би мені в нагоді під час від­пустки».