Збігнєв Ненацький: Острів злочинців

Покупця на гараж я знайшов дуже швидко, тяжче було збутися «механічного екіпажа» дядька Громилла. Кожен, хто оглядав цю фуру, збентежено посміхався й одразу ж прощався зі мною, навіть не спитавши за ціну.

Вигляд цієї чудернацької машини міг відстрашити кож­ну нормальну людину і тішив би тільки когось, схильного до найбільшої екстравагантності, когось, хто не зважав би на те, що поява цього ридвана на вулицях міста викличе подив перехожих, а кожна зупинка біля хідника збере на­товп глузливих дітлахів. Машина мого дядька могла на­справді порушити громадський спокій, бо, угледівши її на вулиці, вражені водії «варшав», «сирен» та «Москвичів» натискали б на клаксони, аби впевнитися, що вони не сплять і оте «казна-що» – не «летюча тарілка» з Марса.

Уявіть собі пошарпаний човен, зеленаво-жовтий, у бру­натних і темно-синіх плямах, на чотирьох маленьких коле­сах, з яких тільки задні мають шпиці. На цей човен напнуто злинялий брезентовий намет кольору хакі з целулоїдними віконцями – спереду, ззаду і з боків. Наметець чималий – зрештою в цьому ридвані можуть вміститися аж четверо; та ще в наметі є якісь чудернацькі механізми. Признатися, то я й не пробував зрушити машину з місця – я її стра­шився.

– Прошу зважити, – звернувся я до одного ветерина­ра, якому заманулося купити мій гараж. – Гараж великий, цегляний, сухий, світлий, до того ж з добре устаткованим ремонтним верстатом. Гадаю, що для вас буде вигідно придбати у мене за невелику додаткову платню ще й авто­мобіль мого дядька.

– Це не автомобіль, – рішуче відказав ветеринар.

– Пробачте, а що ж це таке?

– Не знаю. Але це напевно не автомобіль. Якби я на ньому поїхав у село лікувати коней чи корів, люди тікали б од мене і я втратив би клієнтів.

– То розберіть його на частини, – порадив я.

– Пане, – аж злякався ветеринар, – а до якої машини підійшла б хоч одна деталь звідси? Хіба що продати як брухт, на кілограми? Але це ви вже зробіть самі.

Ветеринар зазирнув крізь целулоїдне віконце всередину машини.

– Гляньте, – сказав він, – ваш дядько був, певне, не­абиякий дивак .На розподільній дошці стільки стрілок, наче у новітньому кадилаку. Ця машина не розвине й шіст­десяти кілометрів на годину, а на спідометрі зазначено аж двісті вісімдесят кілометрів. Мабуть, – застеріг він мене, – цей віз взагалі не зрушить з місця. Тьху, – сплюнув вете­ринар. – Щось таке може тільки наснитися людині, та й то під лиху годину.

Ветеринар виявився людиною дуже цікавою. Він навіть підняв капота машини і оглянув мотор.

– Здається, є передній і задній привід, – сказав він, і я теж переконався в цьому.

– Має дванадцять циліндрів, – додав він. Ми оглянули коробку швидкостей.

– Бачте, чотири передні швидкості й одна задня.

Ми роздивилися геть усю машину, перевірили електрич­ні приводи. Я встромив ключика, і мотор одразу ж за­працював, дуже тихо, майже нечутно.

Ветеринар почухав потилицю.

– Ну, гаразд, – лагідно мовив він, – додам п'ять тисяч та й куплю у вас гараж разом з цією фурою.

Але і я тим часом зробив кілька цікавих спостережень і тепер уже з меншим жахом дивився на машину дядька Громилла.

Спробував я також уявити собі постать мого дядька. Було це досить важко, бо знайомство з ним обмежувалося кількома родинними зустрічами і тим, що про нього каза­ли в сім'ї. А розповідали про дядька як про фантазера й дивака, освіченого й дуже здібного, якому, проте, в жит­ті не поталанило. Дядько Громилло був інженер-механік, колись він непогано заробляв, та мало не весь заробіток поглинали винаходи, які він без упину вдосконалював і пропонував відповідним установам.

Винайшов дядько Громилло замок, який не одімкнули б і найхитріші злодії, зробив водонепроникні двері, залізничні гальма, що діяли куди краще, ніж ті, якими користуються звичайно. Зробив також якийсь спеціаль­ний прилад мити кухонне начиння, винайшов особливий гатунок вогнетривкого скла. Жоден з тих винаходів ніколи не був застосований. Чому? Цього ніхто з нашої родини не знав. Певно, то були не дуже практичні винаходи. Пам'ятаю, як колись він подарував моїм батькам свій фено­менальний замок. Батьки почепили його на льосі, куди довго ніхто не ходив, і хатня робітниця загубила нарешті від нього ключа. Жоден слюсар не зміг тоді відімкнути замка, і довелося висадити двері разом з одвірком, що дуже розгнівило моїх батьків. Відтоді вони ніколи не на­важувалися замикати щось замком, який зробив мій дядь­ко, хоча він пропонував свої послуги й далі.