Збігнєв Ненацький - Острів злочинців

Я роздягся і, хоч це було не дуже приємно, вскочив у воду, тримаючи в руці одяг. Протока виявилася досить мілка – вода сягала мені трохи вище грудей. Ноги грузли в намулі, плуталися в очеретяному корінні, та я таки здо­лав ті кільканадцять кроків, що відділяли мене від коси.

Мокрий і голий, я видерся на пісок і притьмом одягся, бо змерз так, що аж клацав зубами. Хутчій заповзявся напинати намет. Робив це абияк, нашвидкуруч поставив середні стояки і закріпив їх де-не-де кілками. Потім я від­чув, що не маю ні сили, ні бажання варити вечерю. Зміг тільки надути гумовий матрац і розгорнути спальний мі­шок, вліз у нього, вкрився двома ковдрами й одразу ж міцно заснув.

Двічі я прокидався від глухого реву сирен пароплавів, що пропливали річкою. Більше ніщо не порушувало мого спокою.

Спав я до дев'ятої ранку.

Сонце підбилося вже високо і яскраво світило. По­чинався гарний літній день. Я пройшовся піщаною ко­сою й подався в очерет, аби пересвідчитися, що з моїм «самом» все гаразд і він стоїть там, де я поставив його вчора.

– Ось моє королівство, – казав я собі, походжаючи піщаним берегом.

Тут усе мені було до вподоби. Вісла – широка, в лег­ких брижах од вітру – створювала враження величезної водяної просторіні. Погляд губився в сріблясто-блакитній глибині, що розляглася аж до далекого берега. Праворуч був острів, відтятий од суходолу рукавом річки. Другий острів лежав ліворуч, нижче за течією, там, де одразу за косою починалася чи то затока, чи знову рукав.

Запалившії спиртівку, я приготував собі сніданок і пі­шов прогулятися лісом, що виднівся на високому березі. В найвищій частині берега ліс кінчався. Діставшись туди, я огледівся. Праворуч від мене простяглися лісові хащі, ліворуч – величезна смуга орних полів спокійно збігала вниз аж до самого містечка, що розкинулося кілометрів зо три звідси. Містечко ховалося серед дерев, тільки вид­но було червоний гостроверхий шпиль костьолу.

«Це і є Антонінів», – догадався я.

Полями звивалася піщана дорога, наче жовта, недбало кинута на землю стрічка. Її перетинала річечка, що ніби нехотя текла до Вісли, утворюючи дорогою десятки гос­трих закрутів. Там, де дорога зустрічалася з цією річеч­кою, я побачив дерев яний місток, а обіч – пагорб з крис­латими деревами.

На полях уже жовтіло майже стигле збіжжя і зеленіли прямокутні латочки старанно підгорненої картоплі.

«Добре мені тут. буде. Тихо й спокійно», – думав я, стоячи на горі.

Цієї миті дорогою з містечка покотилася хмара куря­ви – то їхала велика вантажна машина з брезентовою будою.

Я бачив, як вона підстрибує на вибоях, як. обережно переїздить через дерев'яний місток. Я гадав, що машина зникне серед дерев, та на узліссі вона на мить спинилася, тоді повернула праворуч і поволі почала під'їжджати до мене. «Якого дідька її сюди несе?» – трохи занепокоївся я, не бажаючи мати будь-яких гостей у цьому закутку, що здавався мені таким чарівним і спокійним.

Вантажна машина спинилася на горі, за двадцять кро­ків од мене. З кабіни вийшов високий хлопець років дев ятнадцяти, в чорному светрі і чорних джинсах. За хвилину з брезентової буди вискочили ще четверо молоди­ків. На перший погляд вони здавалися близнюками, бо мали однаковий одяг і однакові зачіски, тобто ніякої за­чіски. Коротко підстрижене волосся надавало їхнім облич­чям тупого й брутального виразу. Тільки через деякий час я переконався, що вони справді відрізнялися один від одного.

– Е-е, пане, – обізвався до мене той, що вийшов з кабіни. – Чи то ваш курінь стоїть там на березі?

– Мій.

Молодик сплюнув і, дивлячись поверх моєї голови на протилежний берег річки, сказав:

– То заберіть його звідти.

– Що? Забрати намет? – здивувався я.

– Не намет, а курінь, – пробурмотів він, так само не дивлячись на мене.

Якусь мить мені здалося, що я сплю. «Що це за люди, звідки вони тут узялися, чого хочуть од мене?» – спитав я себе і не знаходив відповіді.

Раптом наче з-під землі виросли п ятеро гарцерів 1 у зе­лених костюмах й червоних краватках. Вони вийшли з-за вантажної машини, я й не бачив, як вони підходили. Гар-цери або приїхали цією машиною, або прийшли пішки, що, проте, здалося мені неймовірним.

– Добридень! – привітався гарцер, який ішов по­переду.

– Привіт, – недбало відповів хлопець, що назвав мій намет куренем.

– Ні, прошу пана, то все ж таки намет, – зауважив я. Молодик знизав плечима.

Гарцери – польські піонери.

– Це намет? – спитав він, показуючи пальцем на косу. – Придивіться краще, що там стоїть. Незграбне, кособоке, ні лев, ні собака. Наче теля його пожувало. Ось побачите справжні намети, як ми їх познімає­мо з машини й поставимо на березі. А ви забирайтеся звідси.