Збігнєв Ненацький - Острів злочинців

Незабаром Вісла повільно завернула, і ліворуч ми по­бачили тимчасовий причал, що за нього правила стара баржа. Прочитавши на ній напис: «Цехоцінек», я пристав до берега і висадив дівчину.

– То куди ж ви все-таки їдете? – спитала вона, про­щаючись.

– В Антонінів над Віслою, – відповів я. І згодом ду­же пожалів про це.

– До побачення! Щасливої дороги! – гукнула дівчина.

– До побачення.

Відпливши від берега, я чимдуж смикнув круглий дер­жак, і мій човник щосили поплив до середини річки. Озир­нувшись, я побачив, що дівчина вилізла на високу греблю і звідти махала мені рукою на прощання. Я натиснув на «самів» клаксон, і він глухо загув, наче сирена пароплава. За хвилю новий закрут річки сховав од мене Терезу.

У віслянській поймі. – На півострові. – Я стаю табором. – Таємничі незнайомці. – Лучники. – Вільгельм Телль. – Томаш Бродяга. – Антропологія. – Цікавість лучників. – Навіщо я сюди приїхав? – Телль стріляє з лука.

Сонце вже хилилося до заходу, коли я дістався місця, де Вісла розгалужується на кілька рукавів, утворюючи острівці, що поросли кущами. Десь тут треба було завер­нути в котрийсь рукав, аби потрапити до містечка Антоні-нова – мети моєї подорожі. Містечко лежало за три кіло­метри від Вісли, та мені здалося, що найкраще спинитися над річкою, на якомусь острівці або півострові. У кущах легко буде сховати і намет, і машину. Звідти я зможу ходити в містечко, не привертаючи нічиєї уваги. Щоправда, в моєму портфелі лежав лист до керівника антропологіч­ної експедиції, яка провадила розкопки поблизу містечка. Спершу я навіть надумав оселитися в таборі експедиції, але тепер змінив свій намір, дійшовши висновку, що зара­ди діла, яке привело мене сюди, краще триматися осторонь науковців.

Стомлений цілоденним подорожуванням, я вже не звертав уваги на гарну навколишню природу. Навіть чу­довий захід сонця – червоне сяйво розлилося по річці, і в цьому сяйві, наче в палаючій воді, повільно плив білий пасажирський пароплав, – навіть він не справив на мене враження своєю грою барв. На думці в мене було одне: аби швидше дістатися берега, напнути намет і лягти спати. Я пересвідчився, що в баку лишилося мало бензину, тож знайти безпечну пристань було конче важливо.

Я завернув у найширший рукав – менші могли бути просто затоками, що далеко врізалися в берег. Незабаром широкий рукав поділився на два вужчі, їхні береги порос­ли очеретом і верболозом. Я звернув ліворуч, аби опинити­ся ближче до містечка. На мить вимкнув двигун «сама», щоб перевірити, чи вода в рукаві протічна. «Сам» по­маленьку поплив. За поворотом берег ставав вищий, з урвища звисало оголене коріння тополь, трохи далі береги знову позаростали очеретом і верболозом, а ще далі тільки очеретом, що звужував протоку і гальмував її плин. Си­дячи за кермом «сама», я бачив тільки небо, червоне від призахідного сонця, і високу зелену стіну очерету, що де­далі темнішала, ставала аж чорною. Починало смеркатися.

Цей рукав річки здався мені похмурим. Вода тут була чорна від намулу, з неї під стіною очерету нерухомо стир­чало жовте латаття. В очереті весь час щось шелестіло – чи вітер, чи дикі качки. Дзижчали хмари комарів, і що далі темнішало, то більше вони дошкуляли. Мабуть, береги протоки були грузькі. Я вже не бачив ані тополь, ані верб. Тут не варт було ставити намета.

Я поплив далі, а що вже бралося на ніч, то засвітив на повороті «самові» фари. Ще один закрут, і нараз в мене перед очима розпросторилося еєличєзнє плесо головного річища Вісли, – здавалося, без кінця-краю. Той берег річ­ки, певне, дуже далекий, потонув у нічній темряві. Ліворуч од мене, край очерету, біліла довга піщана коса.

Тут – вирішив я. І пристав до коси. Витягши машину до половини на берег, так що задні колеса лишились у во­ді, я побрів по піску шукати місце для намету. Під моїми ногами хрускотіла біла жорства, намита водою. Від коси тягнувся берег Вісли, порослий травою; дедалі він спинав­ся вище й вище, аж до самого лісу.

Я повитягав із машини торбу з наметом, спальний мі­шок, гумовий надувний матрац, дві ковдри та ще бляшану коробку з харчами й туристичну плитку. Тоді знову посу­нув «сама» на воду, завів мотор і, взявши розгін, щосили ввігнав машину в очерет. Груба стіна очерету оточила й сховала її. Я кинув якір у воду й вийняв заводного клю­чика, – тепер ніхто сторонній не зможе зрушити «сама» з місця.