Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

Дивним видовищем були б міг, коли б хтось міг спостерігати нас: усі в засмальцьованих матроських куртках, усі, крім мене, озброєні до зубів. У Сількора висіли аж дві рушниці, — одна на спині, друга на грудях. Крім того, він заткнув за пояс кортик і засунув у кишені два пістолети. Завершуючи все, на плечі у нього врочисто сидів Капітал Флінт, який без кінця вигукував всякі морські приповістки. Мене прив’язали шпоркою, кінець якої Сільвер тримав то у вільній руці, то у міцних зубах. Слово честі, мене вели, мов прирученого ведмедя.

Усі пірати щось тягнули: одні несли лопати і ломи — саме їх у першу чергу вивантажили вони з «Іспаньйоли», — другі солонину й горілку на обід. Вся провізія, як я помітив, була з наших припасів. Очевидно, Сільвер учора сказав правду, що коли б він не уклав угоди з лікарем, то піратам, які втратили корабель, довелося б пити саму воду та їсти дичину, яку пощастило б підстрелиш.

Але навряд чи вода припала б їм до смаку. Крім того, моряки здебільшого погані мисливці. Та коли в них було так мало харчів, то навряд чи було в них багато пороху. Отак споряджені, ми всі — навіть і поранений у голову пірат, якому слід було б лишатися в холодку, — вирушили один за одним до бухти, де нас чекали дві шлюпки. Навіть і шлюпки мали на собі сліди недбалого поводження піратів: обидві шлюпки були в грязюці, а на одній поламана лавка. Пірати вирішили взяти з собою для певності обидві шлюпки, і ми, розділившись на дві партії, посідали у шлюпки й відчалили од берега.

У дорозі почалися суперечки про карту. Чорний хрестик на ній був занадто великий і не міг точно означати місце. Пояснення на її звороті теж були не дуже виразні. Написано там було, якщо пригадує читач, таке:

«Високе дерево на плечі Підзорної Труби, напрямок на північ од північ-північ-сходу.

Острів Скелета — схід-південь-схід і на схід.

Десять футів».

Отже, високе дерево правило за вихідну точку. Прямо перед нами бухту замикало плоскогір'я у двісті-триста футів заввишки, що на півночі з'єднувалося з південним схилом Підзорної Труби, а на півдні переходило у скелясту вершину, що мала назву Бізань-щогли. На плоскогір'ї росли і високі й низькі сосни. Подекуди здіймалися окремі сосни-велетні, що були вищі на сорок-п'ятдесят футів за своїх сусідок. Яке саме з цих дерев позначив Флінт на карті, можна було визначити тільки на місці з допомогою компаса.

Та, незважаючи на це, кожен пірат одразу ж обрав собі якесь дерево на свій смак і твердив, що це саме і є «високе дерево Флінта». Тільки Довгий Джон знизував плечима і радив їм почекати, поки вони приїдуть на місце.

За вказівками Сільвера ми зберігали сили і не дуже налягали на весла, щоб не втомитися передчасно. Після досить довгого плавання ми причалили в гирлі другої річки, що протікала по лісистому узгір'ю Підзорної Труби. Звідти, повернувши трохи ліворуч, ми почали сходити на плато.

Спочатку нам довелося поволі пробиратися в густих заростях і йти по багнистому грунту. Але мало-помалу гора ставала крутішою, ми почали йти по камінню серед високої і вже не такої густої рослинності. Ми наближалися до найкращої частини острова. Замість трави по землі слався запашний дрік і чагарник з розпуклими квітами. Серед зелених заростей мускатного горіха подекуди височіли червонуваті стовбури величезних сосен. Запах хвої і мускату змішувався з ароматом квітів. Свіже повітря діяло на нас, незважаючи на полуденну спеку, бадьорою прохолодою.

Загін розбійників розсипався віялом у різні боки і, пробираючись крізь хащі, весело перегукувався.

Сільвер ішов посередині, трохи відставши од інших. Він дуже втомився, підіймаючись на вкритий гравієм укіс: Я йшов за ним, прив'язаний на шворці. І не раз доводилось мені подавати йому руку і підтримувати його, коли він спотикався.

Отак пройшли ми щось із півмилі і вже піднялися на вершину плато, коли раптом ліворуч пролунав зляканий крик пірата. Він кричав знову й знову, і всі побігли до нього.

— Не може бути, щоб він знайшов скарб! — сказав старий Морган, пробігаючи повз нас. — Ми ж іще не дійшли до того дерева.

І справді, прийшовши піратові на підмогу, ми побачили, що йдеться зовсім не про скарб. Біля підніжжя великої сосни лежав скелет людини. Виткі трави обплели його густою сіткою, зрушивши з місця деякі дрібні кістки. Подекуди на ньому збереглися рештки зотлілого одягу. Я певен, що не було серед нас такого, в кого б мурашки не поповзли по спині.

— Це моряк, — сказав Джордж Меррі, який був сміливіший за інших, і, підійшовши до скелета, почав оглядати залишки одягу. — Принаймні на ньому було добре морське сукно.