Роберт Стівенсон: Франкенштайн. Ґотичні повісті

Містер Атерсон, правник, був людиною з суворим обличчям, яке ніколи не осяювала усмішка. Воно було холодне, малоемоційне, не виказувало ані думок, ані почуттів, вузьке, видовжене, без особливо виразних рис, однак чимось привабливе. На дружніх вечерях, коли містеру Атерсону смакувало вино, щось надзвичайно людяне починало виблискувати в його очах, щось невловиме, котре ніколи не втілювалося в розмові; однак це «щось» промовляло не лише німими знаками пообіднього виразу обличчя, а набагато частіше і гучніше — щоденними вчинками правника. До себе він був суворий: пив джин на самоті, аби подолати любов до добрих вин, і хоч любив театр, не перетинав дверей жодного впродовж двадцятьох років. До інших він ставився з великою толерантністю, тільки іноді дивуючись; і майже з заздрістю ставився до людських помилок, завжди прагнучи радше допомогти, аніж ганити.

— Я шаную каїнову єресь, — любив казати він дещо пафосно, — я визнаю право за братами своїми іти до диявола власним шляхом.

Таким чином, його доля була стати останнім благочестивим порадником і останньою надією в житті людей, що котилися вниз. І коли б вони до нього не прийшли, його ставлення до них залишалось незмінним.

Понад усякий сумнів таке ставлення було нескладним для містера Атерсона, він не прагнув демонструвати свої успіхи, навіть його дружба, здавалось, була заснована на простому благочесті та добрій вдачі. Ознакою скромної особи є те, що вона приймає вже готове коло друзів із рук випадку, так було і з правником. Його друзями були або родичі, або ті, кого він дуже давно знав, ця дружба проростала, наче плющ із ґрунту часу, не маючи жодного стосунку до рис людини. Щось таке, безперечно, пов’язувало його з містером Ричардом Енфілдом, дальнім родичем, людиною досить відомою в місті. Для багатьох було загадкою, що ці двоє знаходять один в одному і що в них спільного. Ті, хто випадково зустрічав їх під час недільних прогулянок містом, розповідали, що йшли вони мовчки з насупленими обличчями, і з помітною радістю вітали появу ще одного друга. Незважаючи на все це, обидва отримували величезне задоволення від прогулянок, вважаючи їх головною прикрасою тижня, і відкладали не лише інші розваги, а й важливі справи, щоб їхньому відпочинку ніщо не заважало.

Під час однієї з таких прогулянок дорога завела їх на бічну вуличку в діловій частині Лондона. Вуличка була маленькою і, як то кажуть, тихою, незважаючи на те, що в будень тут кипіла жвава торгівля. Мешканці зробили її дуже гарною, але прагнули зробити ще кращою, виставляючи напоказ крихти своєї гордості. Вітрини магазинів дивились на вулицю, запрошуючи перехожих, наче усміхнені продавці. Навіть у неділю, приховавши свої найяскравіші барви та залишаючись порівняно порожньою, вуличка висяювала, наче багаття в лісі, поміж своїх неохайних сусідів. Вона миттю привертала увагу перехожих своїми свіжопофарбованими віконницями, блискучими ручками на дверях та загальною атмосферою чистоти й веселості.

Через двоє дверей від рогу, по ліву руку на схід, лінія будинків розривалася входом у двір, і саме в цьому місці стояв похмурий будинок, що виходив причілком на вулицю. Це була двоповерхова будівля, яка не мала жодних вікон, лише двері на нижньому поверсі. Над ними була глуха стіна, що несла на собі сліди тривалої недбалості та занепаду. На дверях не було ані дзвоника, ані дверного молотка, і не було схоже, щоб ними користувалися. Волоцюги знаходили собі притулок під ними, діти гралися в «крамницю», школярі точили ножі об східці. Не було схоже, щоб хтось намагався відігнати цих випадкових відвідувачів або полагодити зіпсоване майно.

Містер Енфілд та правник ішли другим боком вулички; коли вони минали вхід у двір, Енфілд підняв свій ціпок і зауважив:

— Чи помічали ви колись ті двері? — і, коли його компаньйон стверджувально кивнув, додав: — Вони нагадують мені одну дивну історію.

— Справді? — спитав містер Атерсон із ледве помітною зміною в голосі. — І яку ж?

— Вона трапилась на цьому-таки місці, — почав містер Енфілд. — Темної зимової ночі, приблизно о третій годині, я повертався додому з одної місцини на краю світу. Мій шлях пролягав через ту частину міста, де о цій порі було видно лише ліхтарі.