Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

Відтоді як вони знайшли скелет і згадали про Флінта, пірати розмовляли майже пошепки, їхні голоси не порушували лісової тиші. І раптом з-за дерев перед нами чийсь тонкий, високий тремтячий голос заспівав так добре знайому пісню:

Ніколи я не бачив, щоб люди так лякались, як злякалися цього разу пірати. Обличчя їхні аж позеленіли. Хто схопився на ноги, хто судорожно уп'явся руками в товаришів. Морган з переляку впав на землю і поповз.

— Це Флінт! — закричав Меррі.

Пісня увірвалася так само несподівано, як і почалася, начебто хтось затулив співакові рот. У ясному сонячному повітрі серед зелених дерев далекий спів здавався мені досить приємним і мелодійним. Тим дивнішим був для мене переляк моїх супутників.

— Ходімо, — сказав Сільвер, ледве ворушачи сірими, як попіл, губами. — Нічого страшного. Тримайтеся! Звичайно, все це досить чудно, і я не знаю, хто там із нас глузує, але я певен, що то не мрець, а жива людина.

Кажучи це, він трохи підбадьорився, і обличчя його знову почервоніло. Та й усі пірати під впливом його слів теж ніби почали заспокоюватись. Але здалеку знову почувся той самий голос. Тільки тепер він не співав, а кричав, і його крик прокотився тихою луною в розколинах Підзорної Труби.

— Дарбі Мак-Гроу! — голосив він, і в цьому голосінні вчувалися сльози. — Дарбі Мак-Гроу! Дарбі Мак-Гроу! — знову й знову повторював він, а потім, вигукнувши лайку, завив: — Дарбі, подай мені рому!

Пірати остовпіли, вирячивши очі. Голос давно завмер, а вони все ще стояли і мовчки переглядалися.

— Все ясно, — прошепотів один, — треба тікати.

— Це були його останні слова, — простогнав Морган, — його останні слова перед смертю.

Дік витяг свою біблію і заходився молитися. Перш ніж вирушити в море і стати піратом, Дік виховувався у побожній родині.

Тільки Сільвер витримав. Зуби його цокотіли з переляку, але він ще не здався.

— Ніхто на цьому острові ніколи й не чув про Дарбі, — пробурмотів він розгублено, — ніхто, крім нас… — Потім він опанував себе і крикнув: — Братки! Я прийшов сюди викопати скарб, і ні людина, ні диявол не зможе перешкодити мені. Я не боявся Флінта живого і, хай йому чорт, не злякаюся його й мертвого. Сімсот тисяч фунтів стерлінгів лежать за якісь чверть милі од нас. Хіба ж коли-небудь джентльмен долі повернеться кормою до такого багатства, злякавшись старого п'яниці з синьою пикою, та ще до того ж і мертвого?

Але ці слова щось не дуже підбадьорили його супутників. Пірати навіть ще більше злякалися цих непоштивих ви разі и на адресу привида.

— Облиш це, Джон, — сказав Меррі. — Краще не ображай привида.

А інші були такі налякані, що не могли промовити й слова. Вони охоче втекли б звідси, та для цього їм не вистачало мужності. Страх примушував їх тулитися до Джона Сільвера, у якого вони мовби благали захисту. А Сільвер справді уже подолав свій страх.

— Привид? Можливо, це й привид, — сказав він. — Але одна річ для мене незрозуміла. Ми чули луну. Але ніхто ніколи не бачив привида з тінню. Так звідки ж могла з'явитися луна, хотів би я знати? Тут щось не так, безперечно.

Цей довід здався мені досить слабким. Але ніколи не можна сказати, що саме впливає найбільше на забобонну людину.

На моє здивування, Джордж Меррі відчув велике полегшення.

— Правильно, так воно і є, — сказав він. — Ну й голова ж у тебе на плечах, Джон! Підтягніться, хлоп'ята! Ми просто взяли неправильний курс. Якщо подумати, то голос цей нагадує голос Флінта, не суперечу, але все-таки не так, щоб дуже… Він більше скидається ще на чийсь голос… на голос…

— Клянусь дияволом, це голос Бена Ганна! — проревів Сільвер.

— Правильно! — крикнув Морган, підводячись із землі й стаючи на коліна. — Це був голос Бена Ганна!

— Та хіба це велика різниця? — запитав Дік. — Бен Ганн теж помер, як і Флінт.

Інші на це тільки зареготали.

— Та хто ж зважав на Бена Ганна? — крикнув Меррі. — Живий він чи мертвий, хто ж його боїться?

Дивно було бачити, як швидко отямилися ці люди. На їхніх обличчях знову з'явився рум'янець. За кілька хвилин вони вже розмовляли, ніби нічого й не було, і тільки зрідка прислухалися. Не почувши нічого підозрілого, вони зовсім заспокоїлись і, закинувши інструменти за плечі, рушили далі. Меррі йшов попереду, перевіряючи за компасом Сільвера напрям на Острів Скелета. Він сказав правду: ніхто не боявся Бена Ганна ні живого, ні мертвого.