Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

Та він не встиг мені нічого відповісти. Пірати, лаючись і вигукуючи, почали стрибати в яму і нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морган знайшов одну золоту монету. Він взяв її в руки, лаючись на всі заставку. Ця монета в дві гінеї кілька секунд переходила з рук в руки.

— Дві гінеї! — проревів Меррі, простягаючи монету Сільверові. — Так оце твої сімсот тисяч фунтів? Ти, здасться, майстер укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, що виходить з твоїх угод, дерев'яна твоя голова?!

— Рийте, рийте ще, хлоп'ята, — холодно й насмішкувато проказав Сільвер. — Ви ще там знайдете кілька земляних горіхів, які так полюбляють свині.

— Кілька горіхів! — несамовито заверещав Меррі. — Братки, ви чули, що він сказав? Кажу ж вам: він усе знав раніше! Гляньте йому в обличчя, там усе написано.

— Ех, Меррі, — промовив Сільвер. — Знову ти пнешся в капітани? Ти, я бачу, упертий хлопець.

Та цього разу всі пірати стояли за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто поглядаючи на нас. А втім, на наше щастя, всі вони вилізли на протилежному боці.

Отак і стояли ми, двоє на одному боці, п'ятеро — на другому, розділені ямою. Ніхто не наважувався завдати першого удару. Сільвер стояв нерухомо. Він пильно стежив за піратами, спираючись на свою милицю. Вигляд у нього був спокійний. Безперечно, він був хоробра людина.

Нарешті Меррі вирішив, що промова допоможе справі.

— Братки, — сказав він, — дивіться, адже їх тільки двоє: один — старий каліка, який привів нас сюди на загибель, а другий — перелякане щеня, у якого я давно хочу вирізати серце. А тепер, братки…

Він підвів руку, готуючись почати напад. Але саме тут — трах! трах! трах! — три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі упав головою вниз у яму. Пірат з забинтованою головою закрутився, мов дзига, і теж упав, розтягтись поруч з ним. Решта троє щодуху кинулись тікати.

Тієї ж миті Довгий Джон вистрілив з обох стволів свого пістолета в Меррі, який намагався підвестися. Помираючи, Меррі глянув своєму вбивці в очі.

— Джордж, — сказав Сільвер, — тепер ми, здається, поквиталися.

В заростях мускатного горіха ми побачили лікаря, Бена Ганна і Грея. Вони бігли до нас. Мушкети їхні диміли.

— Вперед! — крикнув лікар. — Поспішайте, хлоп'ята! Треба відрізати їм шлях до човнів.

І ми побігли, не розбираючи шляху, продираючись крізь кущі.

Сільвер намагався не відставати од нас. Він так працював своєю милицею, що, за словами лікаря, й здорова людина не витримала б такої роботи. Здавалося, що груди Довгого Джона ось-ось розірвуться від напруги. Але все-таки він одстав від нас ярдів на тридцять, коли ми добігли до укосу.

— Докторе, — кричав він, — та гляньте ж! Нема чого поспішати.

Справді, поспішати було нікуди. Троє піратів, які лишилися живі, бігли далеко від нас у напрямі горба Бізань-щогла. Отже, ми вже відрізали їм шлях до човнів і могли тепер перепочити. Довгий Джон, витираючи піт з обличчя, повільно підступив до нас.

— Дуже вдячний вам, докторе, — сказав він. — Ви саме вчасно приспіли, щоб врятувати мене й Гокінса… А, то це ти, Бен Ганн? — додав він. — Ти, я бачу, молодчина.

— Так, це я, Бен Ганн, — відповів остров'янин, вигинаючись перед Сільвером, наче угор. — А ви, — додав він, помовчавши, — як ви себе почуваєте, містере Сільвер? Здається, непогано?

— Бен, Бен, — пробурмотів Сільвер, — подумати тільки, яку штуку ти мені утнув!

Лікар послав Грея по кирку, яку кинули пірати-втікачі. Поки ми йшли повагом униз до шлюпок, лікар коротко розповів мені, що сталося за час моєї відсутності. Сільвер жадібно прислухався до кожного слова. Вен Ганн, напівбожевільний остров'янин, був головним героєм у всій цій історії.

Під час своїх блукань по острову Бен знайшов скелет, а потім і скарб. Це він почистив кишені скелета і викопав гроші, це його ручку від кирки ми бачили на дні ями. На своїх плечах він помалу переніс усе золото з-під високої сосни в печеру на горбі в північно-східній частині острова, де й заховав його в безпечному місці за два місяці до прибуття «Іспаньйоли».

Лікар довідався про все це від нього самого при першій же зустрічі, в день атаки на блокгауз. Побачивши на другий день, що шхуна зникла з бухти, лікар пішов до Сільвера, віддав йому непотрібну тепер карту, віддав йому всі продовольчі запаси, бо у Бена Ганна в печері було вдосталь солонини з козячого м'яса. Лікар віддав Сільверові все, щоб мої друзі могли спокійно перейти з блокгауза на вершину горба, де їм не загрожувала малярія і де вони могли оберігати скарби.