Роберт Стівенсон - Острів Скарбів

Наступного дня зранку ми заходилися працювати. До берега було не менше милі. Треба було перетягти туди все наше золото і перевезти його шлюпкою на «Іспаньйолу» — важка робота для стількох людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили у них бажання до нападів. Але на всяк випадок ми лишили одного вартового на вершині горба.

Працювали ми не покладаючи рук. Бен Ганн і Грей возили у човні золото на корабель, а решта зносили його на берег. Золото дуже важкий метал: два золотих злитки ми зв'язували докупи мотузком і завдавали один одному на плечі; більше двох злитків один чоловік не міг піднести. Мене, зважаючи на мої слабкі сили, лишили в печері й веліли насипати гроші в мішки з-під сухарів.

Як і в скрині Біллі Бонса, тут були найрізноманітніші монети, але, зрозуміло, їх було куди більше. Я з великою цікавістю розбирав їх. Монети англійські, французькі, іспанські, португальські, джорджі й луїдори, дублони й гінеї, муадори й цехіни, монети з зображеннями всіх королів Європи за останні сто років, дивні східні монети, покриті химерними візерунками, круглі монети й чотирикутні монети, монети з дірками в середині, щоб їх можна було носити замість намиста на шиї, — у цій колекції були зібрані гроші всього світу. Їх було багато, як осіннього листя в лісі. Від роботи з ними у меті заболіла спина й пальці.

День минав за днем, а нашій роботі не було видно кінця. Зранку беручися до справи, ми надвечір навантажували на корабель ціле багатство. Але не менше багатство чекало нас наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.

Нарешті — якщо не помиляюсь, на третій вечір, — коли ми з лікарем удвох гуляли на горбі, знизу, з непроглядної пітьми, вітер доніс до нас чи то крики, чи то спів. Проте це було так далеко, що ми ледве вловили звуки.

— Змилуйся, небо, над нами, — сказав лікар, — то бунтівники.

— Ще й п'яні, сер, — почув я за спиною голос Сільвера.

Сільвер, треба сказати, користався тепер повною волею, і хоч ми зневажали його, він тримався з нами невимушено, як привілейований і дружелюбний слуга. Він ніби не помічав загальної зневаги до себе і намагався бути всім у пригоді. Але поводилися всі з ним, наче з собакою. Всі, крім Бена Ганна, який усе ще боявся свого колишнього квартирмейстера, і крім мене, бо я почував до нього деяку вдячність за своє врятування, хоч і не міг забути його зради під час шукання скарбу. Тому не дивно, що лікар досить різко відповів йому:

— А може, вони хворі… і марять…

— Правильно, сер, — відказав Сільвер, — та вам і мені це зовсім байдуже.

— Навряд чи ви сподіваєтесь, щоб я вважав вас за гуманного чоловіка, — відповів лікар посміхаючись, — тому мої почуття можуть здивувати вас, містер Сільвер. Але коли б я справді був певний, що всі вони хворі (поки що я переконаний, що одного з них в усякому разі трусить пропасниця), то я негайно залишив би цей табір і, рискуючи своїм життям, пішов би до них на допомогу.

— Прошу пробачення, сер, але ви зробили б дуже велику помилку, — заперечив Сільвер. — Ви згубили б своє дорогоцінне життя, тільки й усього. Я тепер на вашому боці і тілом і душею і не хотів би, щоб наш загін втратив таку людину, як ви. Я не забуваю, чим я зобов'язаний вам. Але оті людці на болоті, вони не можуть додержати свого слова, ні, навіть коли б захотіли. Я вам більше скажу, вони взагалі не можуть вірити слову честі.

— Атож, — сказав лікар. — Зате ви можете додержати свого слова. Ми вже переконалися в цьому недавно.

Це були майже останні відомості, які ми мали про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми далекий постріл з рушниці і вирішили, що пірати полюють. На нараді ухвалили залишити їх на острові. Бен Ганн страшенно зрадів такому рішенню. Грей також його схвалив. Ми залишили для них добрі запаси пороху й куль, багато солоної козлятини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: інструмент, одяг, полотно, сажнів два каната і, з наполягання лікаря, чимало тютюну.

Більше нам нічого було робити на острові. Корабель був завантажений і золотом, і прісною водою, і солониною на випадок довгої подорожі або якоїсь катастрофи. Нарешті одного чудового ранку ми знялися з якоря і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, що його капітан колись підняв над блокгаузом і під яким ми оборонялись від піратів.

Троє бунтівників, очевидно, стежили за нами значно уважніше, ніж ми гадали. Коли ми виходили з протоки і підпливли до Південного мису, то побачили всіх трьох: вони стояли навколішках на піску і благаюче простягали до нас руки. Нам тяжко було кидати їх на безлюдному острові, але іншого виходу ми не мали. Хто його знає, чи не збунтуються вони знову, якщо ми візьмемо їх на корабель. Та й жорстоко везти людей, яких там чекає шибениця. Лікар крикнув їм, де сховані припаси. Але вони все ще благали нас змилуватися і не прирікати їх на смерть у цьому жахливому місці.