Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

— Це моя справа, — грубо відказав Адамс.

— Ти, певно, курив люльку в комірчині для боєприпасів, раурайтере Адамсе? Ти ж останнім заходив до будинку… перед тим як вибухнули порохові бочки?

— Я не курив люльки. Це може підтвердити міс Кет.

— А чи не краще було б не вплутувати міс у цю справу? Раджу тобі це категорично і раз назавжди. Зрозумів?

— Зрозумів, та не погоджуюсь, — заперечив Адамс.

Кет ласкаво привіталась з ним, і від неї він не почув жодної скарги. Він приніс їй кілька уцілілих під час пожежі ковдр, а тоді ще раз обійшов зруйнований форт. Хлопець хотів побачити, що сталося з Тобіасом.

Але біля стовпа індійця не було. Тільки звисали розв'язані ланцюги.

— Шукаєш Тобіаса? — запитав Томас, що йшов слідом за Адамсом. — Я його відв'язав, щоб він побіг до майора і повідомив про те, що сталося. Адже червоношкірі й вночі добрі слідопити.

— І що ти видумав, — невдоволено сказав Адамс, — майор страшенно здивується.

— О, звісно, йому буде з чого дивуватись. Адже йдеться не про якусь там дурницю.

Адамс зітхнув і почухав потилицю.

— Все пішло під три чорти… форт… коні… шкода, що й мене разом з усім не вхопив дідько, щоб більше не треба було дивитись в очі майорові. І як це воно сталося, ніяк не втямлю. Мабуть, хтось прослизнув у будинок і запалив порохові бочки… Але хто? І ключа мого хтось украв.

— Украв? — вигукнули в один голос Томас і Тео, що саме підійшов до них. — Хто ж міг його украсти? У будинку, крім тебе, нікого не було. Ми можемо це підтвердити. Усі саме тоді ішли по суп.

Адамс знизав плечима.

— Зараз треба там, на горбі, поставити вартового, — сказав він. — Поклопочіться про це. Червоношкірі підійдуть аж до Чорних гір, аби пронюхати, що тут сталося. От халепа! І до того ж ще й маленька міс з нами, про яку теж треба піклуватись!

Адамс глянув убік Кет і побачив, як біля неї упадає лейтенант Роуч. Звичайно, лейтенант є лейтенант, він має більше шансів у дочки майора, ніж раурайтер, який до того ж дав згоріти цілому фортові. І Адамса знову охопила та сама малодушність, що її він відчував уже під час розмови з Томасом і Тео біля насоса. Він ні до чого не здатний, хіба що тільки дати вбити себе за мізерну плату. І для чого взагалі живуть на світі злидарі? Індійці мають цілковиту рацію, коли захищаються проти такого розбійницького содому. Може, перебігти до них і ні про що більше не думати? Але й це теж ні до чого. Адамс волів би знову ходити за плугом і доїти корів. Та де? Як? У кого? Наймитувати? О, це гірке життя. Перед ним був приклад Томаса і Тео, що до самої старості так ні на що й не стяглися.

Адамс рішуче відігнав марні думки і попрямував до Кет. Лейтенант Роуч навмисне став так, щоб хлопець не міг підійти близько до дівчини.

— Що тобі треба? — спитав лейтенант образливо-зневажливим тоном.

— З'ясувати те, що сталося, — відповів Адамс, насилу стримуючи себе. — Міс Кет — єдина людина, яка дещо про це знає. Мені треба поговорити з нею.

— Міс Кет для тебе взагалі не існує, затям це собі. Тут є міс Сміт, дочка майора.

— Облиште своє красномовство, Роуч, — раптом втрутилася Кет. — Мій батько був дуже незадоволений вами. Адамсе, про що ви хотіли мене запитати?

Адамс підступив ближче і відсторонив Роуча.

— Міс Кет! Пам'ятаєте, ви закричали: «Привид, привид!» Що ви тоді побачили?

— Я бачила привид! Великий привид, мов тінь, беззвучно шмигнув з комори у просторий блокгауз і зник там під землею.

— Привид… — протягом повторив Адамс. — Ви вірите у привиди?

— Від сьогодні… так! Адже людина не може рухатись так беззвучно. І взагалі — як може людина зненацька зникнути під землею?

— Для мене це теж загадка.

— Але загадки існують для того, щоб їх розгадувати, — в'їдливо зауважив Роуч. — Як міг привид опинитися у коморі для боєприпасів, якщо ти його туди не впускав? У тебе був ключ, і ніхто інший, крім тебе, не заходив до приміщення.

Адамс сполотнів.

— Про це ми матимемо змогу завтра з вами поговорити, лейтенанте Роуч. У вас є пістолет, і лівою рукою ви теж зможете спустити курок. Я з свого боку готовий до всього.

— Яке тобі діло до мене, раурайтере Адамс? Ти відповідатимеш там, де маєш відповісти.

— У всякому разі, не тобі, Роуч.

Запала гнітюча мовчанка.

Втамувавши гнів і хвилювання, Адамс знову звернувся до дівчини:

— Міс Кет, чи не могли б ви піти зі мною на згарище і показати місце, де привид зник під землею?

— Аякже, звичайно. Але я не певна, що знайду те місце тепер. Я була тоді дуже схвильована.