Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Рішуче і сміливо лунала пісня Унтшіди, справжньої матері, що могла тепер вирушити з вождями в путь до рідних наметів.

Рівнина далеко простяглася перед ними, вони йшли невтомно разом з сонцем, з ранку до вечора, і з вечора до ранку. Знову настала та година, коли сонце мало з'явитись на небі й глянути у вічі людям і тваринам Північної Америки.

Коли світло залляло землю, люди також повиходили з своїх жител. Спершу відкрився намет Четансапи, і з-під шкіряної покрівлі до виходу прослизнуло двоє хлопців. Худіший з них зняв сьогодні ликову пов'язку, і на його чолі видно було шрам. Обидва пішли до струмка, викупались і натерли мазями своє тіло, особливо ноги, потім привели до ладу волосся.

Сонце тепер яскраво палало на небі, інші намети також почали відкриватись. Собаки гавкали, худоба ревла і сердито наставляла роги, коли до неї наближались напівголодні собаки. Огітіки сьогодні у зграї не було, це одразу помітили Ведмежі хлопці.

З намету Чотанки витягли зв'язаного молодого індійця і прив'язали його до дерева на узліссі.

Гапеда і Часке дивилися на нього. Юнак наморщив лоба І кусав губи. Коли полонений лишився сам біля дерева, хлопці підійшли до понки.

— Шудегатша з племені понка, — сказав Гапеда, — ми хочемо сказати, що віримо тобі. Ми не воїни, ми лише діти, а ти, мабуть, не відповіси нам так само, як не відповів нічого нашому батькові Четансапі. Було б краще, якби ти заговорив з ним. Але твоя гордість велить тобі мовчати. Тепер тебе хочуть убити. Чоловіки з племені дакота кажуть, що ти збрехав, бо Токай-іхто не повернувся до нас. Але я і Часке й досі віримо, що ти сказав правду і що Токай-іхто живий. Ми будемо висівати насіння і розводити плямистих бізонів. Ти допомагатимеш нам і повинен стати нашим братом. Розкажи про все нашому батькові Четансапі.

— Молоді койоти з племені брехливих дакотів, — відповів полонений, — я попався у вашу пастку, і ви вб'єте мене, як убили моїх батьків і братів. Але ви даремно чекаєте, що я проситиму вас і скиглитиму.

Хлопці трохи помовчали. Потім Гапеда потяг брата Часке у ліс, звідки долинав стукіт Адамсової сокири. Вони знайшли білого на галявині, де той працював. Адамс привітався, кивнувши головою, і заходивсь обрубувати дерево, яке щойно звалив.

— Адамсе! — сказав Гапеда.

Білий відчув, що хлопці мають повідомити йому щось важливе, перестав працювати і чекав, тримаючи в руках сокиру.

— Адамсе, що нам робити? — спитав Гапеда. — Ведмеже братство держить у полоні посланця Токай-іхто, на ім'я Шудегатша, і хоче його сьогодні вбити. Наші люди думають, що він бреше. Токай-іхто не повернувся вчора зі сходом сонця. Але ми обидва віримо, що, незважаючи на це, Шудегатша говорить правду. Ми не хочемо, щоб він помер. Це по-перше. Але є ще одне важливе питання. Наші розвідники вистежили бізонів, і воїни збираються полювати на них.

— Нехай собі полюють. Я теж не від того, щоб роздобути печені, — відповів Адамс і знову почав працювати.

— Це зовсім інша справа, — заперечив Гапеда. — Чому б це білій людині Адамсові, який уміє орати землю, доїти корів і будувати дім, не полювати час від часу на бізонів? Але чоловіки з Ведмежого братства, що гуртуються навколо Чотанки, хочуть довести цим полюванням, що краще забивати диких бізонів, ніж розводити приручених. Ось у чім справа.

— Вам слід поговорити про це з батьком. Я ж іще не прийнятий радою Ведмежого братства до племені.

— Значить, Адамс вважає, що ми мусимо самі собі давати раду? — сказав Часке. — Адже наш батько не дуже балакучий, а чоловіки не хочуть зважати на те, що вії каже їм про полювання на бізонів.

— Отож, здається, не так легко полишити свій промисел. Чи, може, у мене невірне уявлення про те, що ж ви, власне, втратили, крім небезпеки і голодних днів навесні. Але перш за все потурбуйтесь про Шефа де Лю. Інакше він загине.

— Ми носили йому їсти, — повідомив Часке.

— Це ж просто божевілля… Якби тільки повернувся Токай-іхто. Я теж скоро втрачу останню надію. Чи послали розвідника на Міссурі?

— Авжеж, послали. Але Токай-іхто там уже немає.

Хлопці пішли від Адамса, так і не одержавши слушної поради. Тут було важко чимось допомогти.

Найважливішим тепер було те, що Молоді Собаки знайшли правильне рішення, і Гапеда та Часке мали відповідати за його виконання.

— Ми скличемо Молодих Собак! — прийшли до висновку обидва ватажки.

Коли вони повернулись у табір, там панував неспокій. Кілька чоловік стояли біля понки, прив'язаного до дерева, і жорстоко глумилися з нього. Інші порались біля мисливських коней і чекали, що Четансапа нарешті дасть наказ вирушати, бо кожен з них знав, що розвідники сповістили про стадо диких бізонів. Хлопці також трималися поблизу коней і полоненого, очікуючи, що буде далі. Гапеді й Часке не довелось довго шукати друзів.