Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Вождь перестав стріляти, одсунувся від дерева і втиснувся між двома забитими. Він лежав так, що один з мертвих індійців майже цілком закрив його. Свою корону з трави Токай-іхто зірвав і відкинув ясний кістяний лук, що його не так легко було впізнати.

З усіх боків уже натискувала юрба мисливців за скальпами. Знову з'явились живі тіні й утворили щільну стіну.

В той час, коли ті, що надходили, ще галасували, передні замовкли. Четверо чи п'ятеро нахилились і почали нишпорити поміж мертвими. Деякі, лаючись, підбирали безладно кинуту зброю. Передні — ті, що шукали, і ті, що підбирали здобич, — відштовхували ногами й ліктями свої товаришів, які без упину лізли уперед.

Десь далеко чувся стукіт копит кобили, що тікала, і тупіт переслідувачів. Буланий зник.

— Хто знайшов його, мусить сказати! — раптом сердито крикнув хтось у темряві. — Той негідник, який украв скальп, повинен зізнатись!

— Спокійно! — наказав інший. — Всі назад! Геть з ями! Ви топчетесь тут, наче табун ослів! Двоє залишіться, ми обшукаємо мертвих!

Токай-іхто видно було лише тінь того, хто говорив. Ц був високий чоловік з вузькою головою, з чітко окресленим носом і гострою борідкою. Він знаходився ще далеченько від вождя. Проте той обережно сховав колодочку ножа, зроблену у формі пташиної голівки. Чоловік з гострою борідкою, можливо, упізнав би цю зброю, бо він бачив Токай-іхто під час переговорів з Червоним Лисом.; Тепер, коли обшукувати мали усіх по черзі, дакота швидко і рішуче обміркував своє становище. Він не втратив спокою і вирішив діяти так, щоб у залежності від обставин; і від поведінки ворога домогтися успіху.

Один з супротивників нахилився, і вождь побачив свою прикрасу, яку той підніс високо вгору.

— Ми тут знімемо ще який-небудь чорний скальп! — вигукнув мисливець, що знайшов річ. — Обов'язково!

Він, здавалось, хотів одразу ж здійснити свій намір. Токай-іхто відчув, що його схопили за волосся.

— Ти зовсім мертвий, мій червоношкірий брате? — запитав хтось дружелюбно.

— Ні, — відповів вождь так, ніби він був індійський розвідник на службі у білих, поранений під час нападу. — Хай мій білий брат зараз же відпустить моє волосся, інакше я проколю йому руку. Токай-іхто уже тут немає… Він утік!

— Sacre mon! — Карл Великий знову повернув свою цапину борідку. — Sacre mon! Може, він і справді не мертвий… прослизнув униз до затоки, у кущі, засів там між вербами, бачить, як ми отут стоїмо вгорі, і стріляє… Каналія!

Із схилу, що вів до затоки, гримнув рушничний постріл. Карл Великий упав. Він був смертельно поранений.

Якусь мить після цього пострілу, що пролунав десь зблизька, запала тиша. Юрба мисливців за скальпами немов остовпіла. Та незабаром зчинився оглушливий лемент. Мисливці думали, що то стріляв Токай-іхто, утікаючи. Вони миттю помчали униз до затоки, щоб схопити зухвалого стрільця. З їхніх вигуків можна було зрозуміти, що вони гнались за індійцем, який тікав від них. Ніби стадо бізонів, з тупотом скакали вони схилом. Крики і прокляття заглушили тихе дзюрчання води. Дехто нахилявся і, здавалось, підбирав дорогою зброю убитих. Інші перечіплювались і падали або перескакували через супутників і бігли далі. Тріщало гілля, хлюпали калюжі на дні затоки. Юрба на вершині зовсім розсіялась. Останні подалися праворуч і ліворуч вниз у прерію, щоб там безперешкодно мчати вперед. Чим далі відбігали переслідувачі, тим помітнішою ставала різниця в швидкості їхнього бігу. Діставшись до затоки, мисливці за скальпами розсіялись і, нарешті, пірнули у туман, що стелився понад долиною річки.

Дакота лишився вгорі, де стало зовсім тихо й пусто, і звідти прислухався до погоні. Може, було б доцільніше побігти вниз по схилу разом з юрбою своїх переслідувачів і там, у долині, зникнути з їхніх очей? Але ноги зробилися млявими, як обвисла шкура бізона, і обриси вершини зливались в очах. Пов'язка наполовину зсунулася з голови, і з рани знову почала текти кров. Він сів, поправляючи ликовий бинт. Чи ж він тепер тут сам? Чи усі побігли вниз у долину? Справді всі?

Всі, крім одного. Вождь раптом помітив у темряві якусь тінь. Він не міг сказати, чи вона виросла з землі, чи прийшла десь збоку. Це змусило його знову напружити увагу, і він став здивовано і разом з тим недоброзичливо розглядати тінь. Постать чужака була худа й висока. Це був юнак, простоволосий і голий до пояса; в руці він тримав рушницю. Заплетене волосся звисало аж на спину.

Здавалось, він не звертав уваги на Токай-іхто, а лише пильно стежив за своїми супутниками. Тупіт ніг тих, що поспішали в долину, тепер майже затих і злився з рівномірним шумом ріки. Вождь помітив, що молодий воїн обернувся і глянув на нього. Токай-іхто відповів мовчазним поглядом і чекав, що той робитиме далі.