Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Дехто з хлопців і чоловіків нишком, а то навіть й відверто сплюнули.

— Боягузи! — гнівно вигукнув Гапеда і подав умовний знак Томасу і Тео. Пастухи підійшли і поставили перед Гапедою дійницю з молоком.

— Ось! — вигукнув хлопець. — Хіба мало дакотів під час «танцю собачих печінок» змагались, хто більше з'їсть печінок? А тепер вони втечуть від дійниці з молоком? Ганьба тим, хто щойно плювався.

Гапеда взяв миску, налив молока і, не відриваючись, випив.

— Хіба ви не можете перебороти себе так само, як я? Посоромтесь малих дівчат — Грозової Хмари і Ящірки. Вони уже кілька днів п'ють молоко, хоч спершу їх нудило так само, як і нас з Часке!

Вибухнув сміх, доброзичливий, співчутливий, але дещо глузливий. Часке знову змінив Гапеду.

— Ми повинні заснувати нові союзи! — сміливо заговорив він. — їх у червоношкірих завжди було багато. Ми більше не хочемо мати такого союзу, щоб убивати інших людей… І ми також не хочемо, щоб убили нашого брата з племені понка, якого тут прив'язано до дерева.

Тепер голови здивовано піднялись, і чоловіки підійшли ближче до дітей, що стояли колом. Що ці хлопці забрали собі в голову? Порушують питання, яке вирішив вождь Четансапа, їх батько, і яке змінити могла тільки рада? Часке помітив, яке здивування викликали його слова, але це не збило хлопця з пантелику.

— Чому дакоти і понки повинні убивати одне одного? Тому, що вони внаслідок грабіжництва білих не мають вдосталь угідь для полювання. Ми всі повинні розводити бізонів, тоді нам вистачить їжі й можна буде жити між собою в злагоді й мирі. Понка приніс добру і правдиву звістку від Токай-іхто, коли сказав, що ми повинні обробляти поля, як наші предки. З цієї звістки ми довідались, що він таки говорив з Токай-іхто і бачив його живим! Тому що це заповідь Токай-іхто: він довірив нам її у Ведмежій печері! Ми не хочемо більше вбивати чесного червоношкірого і жодної хорошої білої людини! Ми залишимо наш союз Тих, Що Говорять Правду, і він повинен стати союзом миру, союзом наших найхоробріших і наймудріших чоловіків. А союз Молодих Собак стане союзом Розмовляючих Паперів. До нього приєднаються всі ті, хто хоче вчитись писати і читати розмовляючі папери, як уатшітшун. У цих паперах записані всі таємниці уатшітшун! Ми володітимемо ними і навчимося краще застосовувати їх. Хто збагнув у моїх словах заповіт Великої Ведмедиці, той зараз вийде і вип'є молока. Це буде знак, що він хоче пересилити себе!

Останні слова Часке викликали неспокій, але уже зовсім інший. Хлопці й чоловіки спрямували погляд до лісу, жінки також повернули туди голови, на всіх обличчях засяяла велика радість, і здивованому Часке довелось прикласти чимало зусиль, щоб закінчити промову. Він не думав, що ця радість викликана кого словами. Отже, на узліссі мусить бути щось зовсім особливе. Часке не міг глянути туди до кінця своєї важливої промови. Закінчивши, він обернувся і лише тепер побачив те, на що дивились усі.

З-за дерев вийшов чоловік, високий і стрункий. Від нього пахло скипілою кров'ю і потом, а в руках він тримав рушницю з розтрощеним прикладом. Повискуючи від радості, Огітіка терся біля його колін.

Хлопці хотіли крикнути, але неспроможні були вимовити й слова, так само, як і інші жителі табору.

Токай-іхто повагом попрямував лугом до хлопців, і тепер слідом за ним вийшли з лісу Гірський Грім — сітсікау і Унтшіда — мати Маттотаупи.

Вождь зупинився біля Гапеди і Часке, по обличчю його промайнула усмішка.

— Мене мучить спрага, — сказав він. — Ми дуже швидко бігли.

Він узяв миску, з якої пив Гапеда, зачерпнув молока й випив. Потім дав миску Гірському Громові, що також напився.

Діти, чоловіки і жінки стояли навкруги здивовані, занімілі.

— Чоловіки, жінки, діти! — пролунав голос Токай-іхто серед урочистої мовчанки. — Часке і Гапеда дуже добре говорили, але ви ще не можете збагнути усього того, що вони вам сказали. Тепер ми звільнимо цього юнака з племені понка, адже ви бачите, що він сказав правду: я живий.

Токай-іхто підійшов і розв'язав вірьовку на полоненому, потім знову ступив у коло своїх одноплемінників.

— Червоний Лис мертвий, я помстився за Маттотаупу! — сказав він і підняв угору рушницю з розтрощеним прикладом.

Залунали радісні вигуки.

Найповажніші чоловіки і друзі Токай-іхто підійшли до нього, а хлопці не зводили з вождя очей. Він знову з ними!

Адамс також підійшов ближче, і вождь по-дружньому і шанобливо привітався з ним. Білий лишився разом з іншими стояти біля Токай-іхто, і всім стало ясно, що тепер він є рівноправним членом Ведмежого братства. Адамс перший у час цієї радісної зустрічі згадав про Шефа де Лю. Він назвав його ім'я, і Четансапа коротко розповів вождеві про все, що сталося тієї страшної ночі. — Я приведу його, — вирішив Токай-іхто. Четансапа мовчки кивнув і разом з вождем пішов стежкою в ліс. Ведмежі хлопці дуже зраділи, бо ж вони бачили Шефа де Лю, коли носили йому їсти, і знали, що він помирав від суму і самокатування. Єдиним, хто міг повернути його до життя, був сам Токай-іхто.