Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

Гапеда і Часке покликали усіх хлопців із союзу Молодих Собак, Грозову Хмару, її подругу Ящірку та інших малих дівчат. Усім їм загадали носити й ламати дрова.

Навіть воїни не вважали нижчим за свою гідність допомагати дітям. Сигнал для Токай-іхто — цей лозунг об'єднав усіх.

Непомітно всі перейшли, перестрибнули на протилежний берег струмка; ніхто більше не дбав про те, щоб триматись від нього якнайдалі. В лісі зацюкали сокири, люди стягали сухий хмиз. Адаме, Томас і Тео також взяли участь у роботі, коли довідалися про її мету. Адамс своєю теслярською сокирою нарубав найбільше — накидав цілу купу полін. І коли усі побачили, що дров досить, Четансапа підпалив їх. Полум'я, роздмухане тихим нічним вітром, незабаром охопило всі дрова. Це було величне багаття, вогонь радості врятованих, поклик до вождя. Червоно-жовте полум'я освітило нічну темряву, різкіше подув вітер, заворушилась худоба. Яскраве світло вогню відбивалося в струмку.

Гапеда і Часке стояли з друзями із союзу Молодих Собак і дивилися в темряву на південь — на Міні-Сосе. Вони думали про Токай-іхто, сподівалися, що вождь у цей час також думає про своїх.

Тут зібрались усі — воїни, жінки і діти. Не було лише Гавандшіти. Як і раніше, з його намету на тому березі долинали глухі й моторошні звуки — це він продовжував розмову з духами. Поки збирали дрова і яскраво палав вогонь для Токай-іхто, на ці звуки ніхто не звертав уваги. Але коли вогонь погас і нічні тіні лягли на гарячу купу попелу, люди одне по одному почали прислухатись — плечі їхні опустились, а хлопці й дівчата прикрили рукою роти. Вони знову боязко і презирливо поглядали на плямистих бізонів і переходили одне за одним на західний берег мілкого струмка.

Ведмежі хлопці з Ігасапою і білими людьми знову залишилися самі. Зовсім самі?

Ні, не зовсім. Кілька коней до цього часу стояли не-розвантажені, й тепер їх перевели через струмок на східний берег.

Монгшонгша, Уїнона, Медова Квітка та Грозова Хмара перенесли майно Четансапи, Бобра і Токай-іхто, а також жердини і шкури з їхніх наметів та перевели вантажних коней до Ведмежих хлопців і Адамса. Хлопці полегшено зітхнули. Чоловіки й жінки, що прийшли до них, були поважними і сильними членами братства. Сам Четансапа і Чапа, Хитрий Бобер, привіталися з білими братами Адамсом, Томасом і Тео. За ними повільно йшов Шеф де Лю. Ведмежі хлопці подумали, що людині, яка з чотирнадцяти років жила неспокійним життям розвідника, особливо важко буде стати осідлим фермером і скотарем. Але виявилось, що його вагання мало іншу причину, про яку хлопці навіть і не здогадувались.

Тільки-но Шеф де Лю перейшов струмок, сталося щось несподіване і страшне. На протилежному березі відкрився чаклунський намет, і з нього вискочив Гавандшіта. Хоча чоловіки й хлопці вже й раніше бачили чаклуна під час танцю духів, проте сьогодні їм здалось, ніби вони бачать його уперше, так дико й погрозливо металась у темряві його обвішана різними чудодійними знаками постать. Про те, що це людина, говорили лише тіні його ніг. Ведмежа шкура і ведмежий череп висіли у нього на голові й на плечах. Зверху було ще поначіплювано безліч зміїних шкурок, пер, ляльок. Все це метлялося і брязкотіло. Цей танець своїми швидкими рухами і глухими незрозумілими звуками майже примушував глядачів забути, що перед ними людина, і викликав моторошний страх перед невідомим, перед якимось незбагненним тваринним началом. Чаклун танцював по колу, провіщаючи нещастя, про яке його сповістили у наметі духи. Лихо загрожувало Ведмежим синам. Глибоке, жахливе мовчання запанувало навкруги. У купі попелу згасли останні іскри, і темрява остаточно поглинула все довкола. Худоба неспокійно підвелася, перелякана гортанними звуками чаклуна, що час від часу переривались різкими вигуками. Чаклун, танцюючи, усе ближче підступав до струмка. Шеф де Лю, ніби скам'янілий, стояв біля самого берега, сам-один, за кілька метрів від Четансапи, Бобра, Ведмежих хлопців та Ігасапи. Здавалося, чаклун вбачає нещастя в делаварові. Раз по раз чарівницький жезл в руці Гавандшіти вказував на Шефа де Лю, поки, врешті, старий зупинився біля самого струмочка, напроти воїна, і протяжно вигукнув його ім'я.

Шеф де Лю наче застиг на місці.

Чаклун теж не рухався, погрозливо простягнувши уперед жезл. Лише вітер коливав зміїні шкурки, жмутки пер і ляльки.

Немов зачарований, делавар ступив три кроки уперед І зупинився на самому краєчку берега. Вода хлюпала об його мокасини. На протилежному березі стояв чаклун.