Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

— Ні, — втрутився Ігасапа, — Гапеда, хлопець з Ведмежого братства, говорить, як доросла червоношкіра людина. Ми, червоношкірі, завжди разом обробляли землю і разом полювали на бізонів. Ми хочемо й надалі жити за своїми власними звичаями, тому ми й вирішили, незважаючи на великі труднощі, переселитись у країну Півночі.

— Якщо вдасться… — буркнув Томас.

— А чому б це не вдалося? — гордо вигукнув Гапеда. — Ми жили так з давніх-давен, і завжди все у нас ішло добре.

— Ви й справді такої думки? — спитав, затинаючись від хвилювання, Томас. — І ми на старість станемо разом з вами фермерами?

— Так, неодмінно станете, — підтвердили Ігасапа, Часке й Гапеда.

Томас і Тео довго не могли слова промовити.

— Ну, хай буде так, — сказав, нарешті, Томас. — Тоді я зараз же почну вчити вас доїти корів. Це видасться вам набагато важчим, ніж гонити стадо, малі червоношкірі шибеники.

У пастухів була одна-однісінька дійниця. Худобу розводили не заради молока, а на м'ясо. Корів пастухи доїли лише для себе.

Гапеда і Часке з цікавістю спостерігали, як Томас витискав молоко з вим'я корови, що спокійно стояла і помахувала хвостом. Але носи вони затулили, і коли Томас, сміючись, дав їм покуштувати молока, з відразою виплюнули незвичайне питво.

— Не смакує? Чи ти ба! Де ж ваша індійська витримка?

Часке й Гапеда пересилили себе і судорожно почали пити. На їхню думку, молоко огидно тхнуло й було таке ж огидне на смак. Проте вони понад силу ковтали його. Потім крадькома відійшли убік і виблювали. Нове життя не так уже й просто почати!

Але хлопці хотіли бути мужніми.

Коли вони загорнулись у ковдри, щоб поспати, поки настане їх черга нести варту, Тео знову заговорив з ними.

— Я досі ніяк не можу взяти до тями, — сказав він, — чи це правда, що Адамс також стане фермером?

— Авжеж, правда! Тео протер очі.

— Адамс знову стане фермером! Ви, Ведмежі сини, будете жити з людиною, кращої за яку вам не знайти! Ви йому віддаєте усе, що багаті білі негідники пограбували у нього, хай і в інший спосіб, ніж це можна було собі уявити. Так, ми, злидарі, повинні триматись разом, тоді можна чогось досягти.

Хлопці поснули. От якби тільки Токай-іхто залишився живий, вони б йому про все це розповіли!

Ніч минула мирно і спокійно. Сонячного ранку худоба повільно рушила далі до Лісистих гір.

Біля підніжжя, на просторих луках, за якими починався ліс, нові скотарі зупинилися разом із своїм великим табуном. Це були землі, ніким ще не займані. Тут можна оселитись і кочувати із своєю худобою, де тільки заманеться. Перше місце для стоянки вони вибрали біля маленького прозорого струмка, що вибігав з лісу і вився серед лук. Тут було дуже гарно. Худоба мала воду й чудову пашу, люди — луки й ліс для теплих та холодних днів; дров було досить, — потік кишів рибою, а ліс — дичиною.

З дня на день, з години на годину чекали Ведмежі хлопці та Ігасапа на своїх. Завжди один з них сидів на верхівці найвищого дерева і. дивився на далеку Міссурі. Нарешті дочекались. Радісний крик Часке дзвінко і переможно пролунав у тихих вечірніх сутінках. Коли хлопець зліз із дерена, біля нього вже стояли Гапеда та Ігасапа з кіньми. Усі троє скочили на них і, мов вітер, помчали прерією назустріч своїм одноплемінникам. — Гі-йє-ге! Гі-йє-ге!

Валку, що нагадувала довгу темну змію, було ледь тільки видно в преріях. Навіть окремі постаті ще не можна було розрізнити. Але хлопці галопом помчали до пасма горбів, виїхали наверх, звели коней диба і радісно закричали. Потім якусь мить постояли, вдивляючись у сутінки.

Вони бачили, як воїни на мустангах кружляли навколо валки. Четансапа, їхній батько, їхав на здобутому в бою сиваші, Шеф де Лю був серед них на своєму рябому, а Чапа на гнідому коні. За невеличким загоном воїнів на чолі валки йшов пішки Гавандшіта. За давнім звичаєм, він ніс у руках довгий спис. Його спина і потилиця не рухались, і здавалося, ніби вони заклякли, а худі ноги наче самі по собі йшли хуткою ходою, якою вони ось уже близько століття мандрували луками й лісами. За ним ступали коні, везучи на собі жінок, дітей і вантажі. Останніми бігли друзі Гапеди й Часке — Молоді Собаки, а за ними коні драгунів, яких не використовували ні для верхової їзди, ні для перевезення вантажів.

— Гі-йє-ге!

Чи ж є на світі щось прекрасніше, ніж свідомість того, що Ведмеже братство закінчило свій довгий, тяжкий шлях і досягло вільних прерій, де панує повна свобода?

Ведмежі хлопці, звісно, помітили, що Токай-іхто, Унтшіди і чорноногого Гірського Грома нема в поході. Може, вожді йдуть в ар'єргарді? А де ж Унтшіда, чи жива вона?