Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

Того дня князь Осьмомисл уникав зустрічатися поглядом зі своїм воєводою. Той дивився на свого зверхника з деякою образою: за що ж ти мене так? Навіть не порадившись? Та князь мовчав…

…Похмільним ранком Мирослав Ступа взявся за своє останнє доручення як воєвода галицький: відвезти Бруно із Регенсбурга до кордону Руської землі. їхали вони кілька днів. Коли ж, нарешті, вони прибули до останньої прикордонної залоги, монах затягнув молитву. Його голос, напрочуд гарний, узяв за серце старого вояка.

— Бруно, друже мій! Ось вже кордон. Тут кінчається моя земля, а ген там — то ворожа, печенізька. Заради Бога, залишися тут. Ніяких печенігів ти не навернеш, а тільки занапастиш своє життя! Це ж дикий народ!

Чернець мовчки зліз із воза, взяв свою торбинку і пішов геть від руських воїнів. Відійшовши на кілька кроків, він обернувся, перехрестив своїх супровідників і сказав:

— Нехай вам святий Петро відчинить двері раю, як ви відкрили мені шлях до язичників! Амінь.

З того часу ніхто нічого не чув про Бруно з Регенсбурга. Та й не до нього було: галицька земля споряджала своїх синів у далекий похід…

Князь Осьмомисл не досяг своєї мети. Одразу ж після його смерті почалися нові крамоли боярські. Олег за допомогою поляків сів на галицький княжий стіл, та невдовзі його отруїли. Його зведений брат Володимир також недовго протримався. Та це вже інша історія. А наша історія тільки-но починається.

Хоча Данько прокинувся ще до схід сонця, Дідо вже не спав. Він порався по хаті і мугикав собі під ніс якусь пісеньку.

— Що, вже прокинувся? Тоді помолись— і за діло!

Пригорща холодної води допомогла Данькові прогнати сон та дрімоту. І ось він уже палко шепоче молитву Даждьбогу, головному богові всіх слов'ян:

«Даждьбоже, Істиний Господи наш! Приносимо Тобі квіти любові, слово вірності, поклін славлення. Вірою в Тебе, Всевишній Даждьбоже, милосердніють серця наші. І в діях милосердних ми, твої сини і дочки, зріднюємося, єднаємося, дітям нашим на щастя і собі на життя достойне, Даждьбоже наш».

Цієї молитви навчив Данька Дідо, приказуючи: «Як сонце в небі єдине й всевладне, так і Даждьбог наш серед інших богів. Молись Йому, онуче, і Він тобі допоможе».

Данько твердо запам'ятав ці слова, хоча молився й іншим зверхникам народу свого: і Велесу — богу тварин та пастухів, і Стрибогу — володарю вітрів, і Ладо — богу веселощів, і Коляді — богу зимового святкування… Особливо ж молодому хлопцеві був до вподоби Перун — бог блискавки та грому, покровитель воїнів, та Миха — опікун мисливців та войовник із нечистою силою.

Після молитви Данько назбирав хмизу та нарубав сухих дубових гілок для жертовного багаття. Потім хлопець ще трохи повправлявся з мечем, причому робив це так спритно, що Дідо, його вчитель у цій справі, кілька разів задоволено прицмокнув язиком.

— А славний воїн росте, — несподівано почув він чийсь голос. Обернувся — аж то рибалка Бурмило, старий приятель Діда.

— Слава Даждьбогу! — привітався Бурмило.

— І ти здоров був! Як справи? — відгукнувся Дідо.

— Та так, помаленьку.

— Ось онук готується до дня Святослава Войовника, жде посвячення у вої.

— А я вже думав, що він до чогось іншого готується, — лукаво посміхнувся Бурмило. Дід і собі хитро примружився:

— Та куди вже йому.

«І чого б ото я зранку зуби скалив», — незлобливо подумав Данько, перекидаючи меча з руки в руку.

І тут він згадав: «Ой, леле! Та сьогодні ж свято Купала! Хлопці обирають собі дівчат».

Діди вже помітили деяку його розгубленість і весело сміялись.

— Ой, жди, Діду, ухопить він собі тіунівну!

— Якби не князівну! Дивись, боки намнуть — порозумнішає!

Данько спересердя, як соломинку, перерубав товстезну гілляку. Знайшли з чого кепкувати!

Та старий Волхвин і його побратим Бурмило вже розмовляли про інше, про минувшину: про Володимира Запроданця, який зрадив рідну віру заради ромейської царівни; про князя Всеслава, якого повстання волхвів посадовило на київський княжий стіл, а він і пальцем не поворухнув, щоб віддячити. А як кепсько зараз лютичам, що геть згинули під німецькою неволею…

Розмов тих — слухати не переслухати. Однак справу також треба робити. Невдовзі почали прибувати селяни, мешканці довколишніх сіл, з дарами. Купала — бог дарів земних, тому і несли вдячні люди плоди різні, ягоди, зерно, молоко, сметану… Несли у плетених кошиках, глиняних горщиках, дерев'яних мисках, а то й просто в подолі. Прибула і волхвинка Любомира з дочкою. Розпалили жертовне багаття, посвятили плоди.