Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

Коли Вишатич під'їхав до подвижницької ями (або ж печери), то побачив чималенький натовп. Були тут і ченці, прихильники та співчуваючі подвижників, цікаві селяни, а з ними різні дрібні злодюжки та покидьки. Всім було цікаво глянути на «святу трійцю». Дурні дітлахи крадькома крутили подвижникам дулі, але ті не зважали, бо сказано: «А хто витерпить аж до кінця, буде спасенний».

Від цього видовища злість боярина, що вже потроху почала пригасати, знову розгорілася. Він почав розмахувати нагайкою і видавати такі прокльони, що навіть терпеливі ченці від такого «сатанівського лихослів'я» тікали світ за очі. Юрба розбіглася вмить, але хлопи боярина спіймали-таки кількох роззяв і з реготом надавали їм під ребра. Просто так, щоб тим життя медом не здавалося.

Хлопці швиденько забрали із «самітницької печери» Левка Вишатича, незважаючи на його опір. Боярин і слова не зронив, коли сина одягали у нову вишиту сорочку, причепили біля стегна меч. І вйо — додому.

До двору доїхали спокійно, у повній мовчанці. Левко заглибився у свої думки, спрямувавши погляд під копита коня. Та вже біля дому, коли, здавалося, все пройшло добре, у молодого боярина з рота повалила піна, очі стали божевільними. Хлопець упав у калюжу, качався по ній і кричав: «Верблюдові легше пройти через голчане вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!»

Челядники боярські спочатку розгубилися, а потім кинулися витягати сина хазяйського. Та де там! Одержимий, він був сильний і не одного потовк носом у багнюку. Потім раптом обм'як, ослаб і без боротьби дозволив затягти себе у будинок.

Боярин Іван не чекав такого і був просто приголомшений. Розгублений, він стояв і дивився, як кмітливий Лизогуб веде за білі руки Левка у світлицю, гукає знахарок…

Весь тиждень, поки сина лікували та виходжували, батько боявся і близько підійти до нього. Йому було страшно. І лишень коли Левко трохи оговтався, завітав до нього.

Левко, біліший за смерть, лежав у ліжку, вкритий ведмежою шкурою. Його морозило, хоча була середина літа.

Боярин дав знак служниці вийти з кімнати, а сам, наче ніяковіючи, підійшов упритул до хворого. Левко розплющив очі.

— Ну як, синку, краще?

— Спасибі, нічого.

— Ато ми з матір'ю вже хвилюємося. Не можна хворіти. Хто ж тоді догляне на старості за нами, якщо з тобою щось трапиться? А як же тоді господарство, холопи, срібло-злато, дім?

Левко ледь помітно скривився, і Іван зрозумів, що ляпнув не те, що могло розчулити сина.

— У Писанії сказано, тату: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються і викрадають. Складайте ж собі скарби на небі».

— Воно то так, але ж кожен чоловік повинен мати справне господарство, гарну дружину, здорових дітей. Та й Бог каже: «Живіть і плодіться».

— Ви помиляєтесь, тату. Це все мирська суєта, тлін. А Бог вустами Сина Свого сказав нам: «Усього того погани шукають; але знає Отець Небесний, що всього того вам не потрібно. Шукайте ж найперше Царства Божого й праведності Його, — а все це вам додасться».

— Е, синку! Нічого так просто не додасться. На Бога надійся, та й сам не сиди. Так мене батько, твій значить дід, учив, так нам пращури заповідали. Намагайся бути першим — і Бог буде прихильний до тебе!

— Вони помилялися, наші діди, бо поганами були. Не знали вони, що каже Слово Боже: «І багато хто з перших останніми стануть, а останні — першими».

— Першими? Оті покидьки та волоцюги, що за честь мають поспати під моїм тином і поїсти тих об'їдків, що я звелю їм дати?! Не може бути такого!

— Може, тату! Почитайте Святе Письмо і взнаєте: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне».

Кров ударила в голову боярину Вишатичу від таких слів. Він ладен був скипіти, але знайшов у собі сили якомога лагідніше заперечити:

— Не вірю я цьому, це помилка, брехня. Не може Бог так говорити. Ти краще слухай мене, батька свого.

— Батько Наш на небі, — сказав, як відрубав, Левко.

— А я тоді хто, га?

— Ви… Ви просто… тато.

Боярин Іван розвернувся і майже вибіг із кімнати. З цієї душної, незатишної кімнати, де все проти нього. Мерщій надвір, на свіже повітря!

Надворі боярин трохи заспокоївся. Розмова із сином не вдалася, це точно. Батько не розумів сина і навпаки. Які вони різні, як вони далеко один від одного! Іван Вишатич говорив із чадом своїм, як велів здоровий глузд, а той торочив, мов гострим різав. І вийшов переможцем.

Проте не та людина був боярин Іван, щоб так просто здатися.