Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

— Ну, чого тобі?

— Боярине, боярине, так що ж робити зі старовірцями?

— А, старовірці! Пішли-но на них глянемо.

…У порубі було темно, і боярин ледве роздивився двох бранців: старого і молодого.

— Хто єсте будете?

Старовірці лише мовчки зиркнули на Вишатича. Лизогуб вирішив утрутитися.

— Оцей дід — їхній жрець. Його так і кличуть — Волхвин. А то його онук.

— Із якого роду будеш, діду? — не задовольнився боярин таким поясненням. Старий кахикнув і неголосно мовив:

— Із роду Межиборів ми.

— Овва! Мій пращур на ім'я Гуд колись був учнем волхва Межибора; ще у часи Ігоря Старого це було.

— Правда твоя, боярине. Чули ми про твого предка. Добрий був воїн.

— А що, твій онук добре володіє списом, сокирою?

— Непогано, — у голосі Діда прозвучала неприхована гордість. — А краще за все — мечем.

— Зараз ми це перевіримо. Лизогубе, зніми з хлопця пута.

Надворі Данькові дали меча і не встиг він ще призвичаїтися до сліпучого сонячного світла, як боярин одразу ж його атакував. Данько ледве встиг відбити удар, але й сам перейшов у атаку.

Данько виявився міцним горішком. Бійці довго кружляли, били, кололи, захищалися, однак ніхто не міг узяти гору.

Глянути на незвичайне видовище збіглася чи не вся двірня. Боярин трохи притомився і, побачивши, що це вовченя голими руками не взяти, зупинив бій.

— Добре, хлопче. Будеш служити моєму синові. Назавтра Лизогуб поведе тебе до церкви, там тебе охрестять.

— А якщо я не піду, боярине? — хлопець ще міцніше стиснув руків'я меча. Челядники боярські заворушилися, Лизогуб почав потихеньку заходити Данькові за спину.

Вишатич широко посміхнувся.

— А якщо ні, то я тебе і діда твого скараю на горло. Зрозумів?

— Зрозумів, боярине Вишатичу!.. Ваша взяла…

До натовпу челяді підійшов Левко. Він здивовано глянув на батька.

— Батьку, що діється?

— Вибираю тобі супутників у дорогу. Оцей парубок, хоч він і старовір, буде тебе супроводжувати.

Левко з цікавістю подивився на Данька. Лизогуб зашипів іззаду: «Вклонися молодому господарю». І Данько вклонився в пояс боярському сину.

А коли він підвів голову, то його погляд зустрівся з поглядом молодиці, що підійшла разом із Левком. Данька наче нагайкою вдарили. Та це ж та красуня, яку він бачив на свято Хороса кілька літ тому!

У Данька перехопило подих від краси незнайомки. Її тонкі риси обличчя, чисті очі, стрункий стан — усе це заворожило його. На хлопця найшло якесь запаморочення, він так би ще довго стояв і милувався нею…

На щастя, його миттєве запаморочення ніхто не помітив. Лизогуб уже схопив його за лікоть, відібрав меч і потягнув за собою.

— Куди ми? І де Дідо?

— Скоро дізнаєшся. А Діда твого на роботу поза боярським двором пошлють.

Такий порядок.

— А що то за жінка стояла поряд із молодим боярином?

— Тато дружина його, Світловида. Що, гарна? — Лизогуб грайливо підморгнув. — Гарна на вроду, та не нашого городу. Затям це собі, якщо не хочеш бути битий. А як зустрінеш її десь, то кланяйся низько, як і бояринові. Зрозумів?

Наступного дня Данька охрестили й навчили «Отче наш».

Для Данька настали тяжкі та одноманітні будні підготовки до далекого шляху. До того ж щодня молодого християнина почали навертати до християнського життя. Він не тільки мусив щонеділі ходити до церкви, але й щовечора, після важкої роботи, мав плентатись до отця Спиридона, щоб той прочитав йому чергове повчання про його поганське життя до цього і про велику милість, що Бог дає йому, — можливість долучитися до істинної віри. Ці походи настільки виснажили бідного хлопця, що він мало не з радістю сприйняв звістку, що завтра вже, нарешті, вони вирушають у дорогу.

Та вночі, коли він вже ліг на тверду лаву, нові хвилювання обступили його. Він не був боягузом, ще змалку міг голіруч спіймати гадюку, а коли вже почали пробиватися вуса, то Дідо вперше взяв його на ведмедя. Але зараз вони йдуть не на ведмедя, а світ за очі. І Данькові, що ніколи не був далі Вишатичів, стало моторошно. Для чого доля штовхає його у незнані землі? І хто він врешті-решт такий: онук Даждьбожий чи раб Божий?

Надворі загавкав Лютий. Десятки сусідських собак забрехали разом з ним. Лизогуб спросоння підвів голову і вилаявся: