Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

Одне лиш погано — не вдався його син Левко у батька.

Іван Вишатич, а ще більше жона його Миловида, змалку потурали примхам Левчика. І коли хлопець підріс, його віддали у науку до дяка Феофана. Хто ж міг подумати, що той гаспидський дяк (Господи, прости на слові!) так задурить голову молодцеві?!

А все ж, здавалося, йшло на добре. Три роки тому засватали йому дівицю з доброго роду на ім'я Світловида. Дівка — кров із молоком! Сам боярин Іван поряд із нею відчував себе безвусим юнаком. Вона, правда, привезла за собою невеликий посаг. Та що з неї, сироти, яка росла разом із тіткою, візьмеш? Боярин Вишатич навіть думав, що то на краще. Не буде дерти носа перед Левчиком, буде знати своє місце.

Турбувало, щоправда, те, що й після одруження Левчик більше волів ходити в церкву, розмовляти з божими людьми, ніж бути поряд із батьком чи милуватися з молодою дружиною. Та Вишатич на те спочатку не зважав. Що вони бачили у своїй молодості? Війни, походи, знову війни, знову походи. Якби не батько його, воєвода Вишата, що встиг засватати йому Миловиду, то він й досі парубкував би, ходив би в степ, спав на кулаку та вітром укривався. Хай хоч синочок його про спасіння душі вчасно потурбується, вченості набереться. Он боярину Івану вже на шостий десяток завернуло, а він досі «аз» від «буки» не відрізнить. А господарство нікуди не втече.

Час від часу боярин Вишатич брав сина із собою, коли їхав у дальні села, показував йому їхні володіння. Вечорами водив до зброярської кімнати, діставав зі скрині свої мечі, ножі, кинджали, палиці, списи, луки, бойові сокири. Дивись, синку, багато чого і в самого князя не знайдеш! А то водив до стайні — милуйся нашими красенями! Гнідими, вороними, буланими!

Та не потягнувся Левко ні до коней, ні до зброї, ні до господарства — до книжок церковних потягнувся. Почав ходити боярський син у якомусь лахмітті, на посміх холопам, верзти казна-що, прикидатися юродивим. Ні, боярин Іван щонеділі ходить у церкву, сповідається, причащається, поститься — але так… А тут Левко і зовсім здимів десь. Мати плаче, дружина плаче, і боярину на душі неспокійно.

Повз старого боярина мишкою прошмигнула невістка. Вишатич щось подумав собі і зичним голосом погукав її.

Світловида, із синцями під очима, покірно підійшла і опустила очі долу, як і належить скромній та слухняній невістці.

— Слухаю вас, тату.

«А гарна, навіть заплакана! І готує добре, і розумна, поштива, і, як то кажуть, все при ній. Інколи проходить поряд — то боярин Вишатич ледь стримується, щоб… гм… не вщипнути… люблячи, звісно. Та я б на місці Левка з такою… Але все ж таки спитаю».

Боярин кашлянув.

— А скажи-но, мені, Світловидо, чи все у вас із Левком було добре?

— Усе було добре, тату, — сльози душили бідну дівчину. — Я ніколи й слова поганого від нього не заслужила. А тепер ось і ради дати собі не можу, чому він… зник…

— Гм… та я трохи не про те. Як у вас, як у мужа з жоною… все добре було?.. Може, не вгодила чим? Ну, ти мене розумієш?..

Світловида почервоніла, затулила рукою обличчя і, залившись сльозами, кинулась геть.

Вишатич-старший спересердя плюнув. Він же хотів як найкраще! Що, й запитати не можна? От баби дурепи! І чого у них очі на мокрому місці завжди?

Здається, шум якийсь у світлиці.

— Що там сталося, трясця вашій матері?!

— Це я, Лизогуб, боярине Вишатич.

— Ну що, знайшов молодого боярина?

— Знайшов. Сидить наш Левко у ямі, яко вовк у западні.

— Якій ямі? Що ти верзеш таке?

— Та в ямі з юродивим Прокопієм та колишнім дяком Феофаном. Подвиг творять во ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Я їх гукаю додому, а вони мені: «Відступися від мене, Сатано, — ти спокуса мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!»

— Так що ж вони роблять у тій помийній ямі? Чим живляться?

— їдять, що Бог пошле. А Прокопій уже рік у ямі сидить, плоть умертвляє. Побив сам себе, а рани не гоїть. У ранах уже черви завелися, а йому байдуже. Котрийсь із червів випаде, то Феофан або наш молодий хазяїн їх знову до рани прикладають та ще й приказують: «їжте, що вам Бог послав».

Вишатича від цих слів мало не знудило. Він скочив із місця і заїхав своєю неслабенькою рукою у пику Лизогубу. Хай не варнякає зайве, раб лукавий. Бідний хлоп аж кров'ю вмився.

— Як, мій синочок, моя кровиночка — годує черви?! Та не бувати такому!

Боярин вибіг на подвір'я, а за ним, ще до кінця не прийшовши до тями, служка.

— Хлопці, сідлайте коней! їдьмо визволяти сина мого!

За мить коні були готові…