Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

Коли Осьмомисл під'їхав до Пардуса, той розлютовано шматував тіло поваленого ворога. Князь дав йому сповна насолодитися перемогою, а вже потім забрав упольовану здобич, щоб показати іншим.

У своїй гонитві за сапсаном князь далеко відірвався від інших і тепер неквапом поганяв коня назад. Десь там заревів ріг, скликаючи всіх мисливців. Був час полуднику.

Зібравшись біля багать та наметів, мисливці, забувши про різницю у родовитості та посадах, гаряче обговорювали сьогоднішній ранок: хто що вполював і скільки? Чий птах був найкращим. Чий птах зробив більше ставок. Володарі соколів-балабанів презирливо кривили губи: їм не пощастило відзначитись. Балабани можуть брати здобич і «в угон», і згори. А найкраще беруть зайців.

То там, то тут лилося вино, чувся веселий сміх, жарти та мисливські байки. Осьмомисл прислухався і почув голос Мирослава Ступи: «Захотів одного разу вірмен купити сокола. Пішов, значить, він на базар, а там йому підсунули зозулю… Що ви гигикаєте, я тільки почав розповідати. От дурносміхи! Так ось, прийшов він до річки, випустив зозулю та й каже: „Лаві качка! Лаві качка!“ А та сіла на дерево та й каже „ку-ку“. Він знову: „Лаві качка! Лаві качка!“ А зозуля знову „ку-ку“.

Він розсердився та як тупне ногою: „Каку?! Каку?! Найжирнішу!“»

Слухачі від сміху покотилися покотом. Ярослав сам посміхнувся в густу бороду. Та наразі згадав свою сьогоднішню мету і сховав посмішку.

— Боярине Мирослав! А де наш німецький гість Бруно? Хай він нам щось розкаже!

Бояри заворушилися. Ніде правди діти, багато хто лабузнився передусім німецьким, хай би воно було й гірше за своє, рідне. Побачивши монаха, вони, хай і вже добре напідпитку, почали робити пісне обличчя, очікуючи слухати «щось божественне». Чернець, молодий хлопчина з тонзурою на маківці, почав говорити. Говорив він як для німця напрочуд добре, мало ламав слова. А слова ті — наче цвяхи в тім'я.

— Вельмишановне лицарство! Ось ви зараз п'єте, гуляєте і навіть не здогадуєтесь, що десь там, у далекому Єрусалимі, чиняться чорні справи. Бусурмани знову взяли в облогу Святе Місто, ось-ось воно впаде. І тоді заплачуть християни, бо в церквах будуть стояти коні, зі святої Чаші зроблять цебро для худоби, а душі християнські підуть у рабство… — говорив він запально, так, що аж брало за серце. Обличчя слухачів тверезішали, сірішали від люті. І коли монах заговорив про новий похід для визволення Гробу Господнього, бояри загули.

— Що ж це! Та допоки ж бусурмани знущатимуться з нашої віри! Ганьба!

Саме на цю мить і чекав галицький князь. Він підвів руку, і всі враз замовкли.

— Шановне лицарство! Ми всі зараз вислухали гіркі для нас слова. Чи справді ми християни, чи тільки вважаємо себе за таких? Чи не час нам на ділі довести це?

— Час! Час! — загорлали боярські сини.

— Ось і добре… Ви знаєте, що я вже старий, вже на санях сиджу… [14] «Сиджу на санях» — тобто готуюсь до смерті. Перевезення тіла померлого на санях (навіть у літню пору) — частина давньоруського поховального обряду. Та й не ходив я ніколи у походи. Але є серед нас людина, здатна повести у бій за віру нашу християнську… Боярине Ступа, до вас звертаюся: чи не повели б ви наших відважних лицарів на визволення Гробу Господнього?

У Ступи від такої несподіваної пропозиції відібрало мову. Він розгублено глипнув на князя Ярослава, але очі того були, як дві шпаринки.

— …Якщо шановне лицарство довірить мені цю справу, я вважатиму це за честь! — відповів воєвода по коротких роздумах.

— Ось і добре! Хто ще воліє піти на визволення братів-християн? Боярин Ступа візьме всіх, хто погодиться, у дружину.

— Я піду!.. І я!.. Та що казати: йдемо всі!..

Ярослав Осьмомисл у душі торжествував. На полювання з ним пішли майже всі молоді нащадки боярських родів. Зараз вони сп'яну зголосяться до війська. Цікаво, а чи багато хто з них, протверезівши, відмовиться? Що переможе: страх за своє життя чи гонор? Якщо князь Ярослав не помиляється, то переможе останнє. І ти, мій любий Олеже, отримаєш від мене у спадок поле, проріджене від будяків. Звісно, Ступою довелося пожертвувати. Та в грі шатрандж [15] Шатрандж — перекручене арабське слово «шатранг» — гра, що передувала шаховiй грi. Була вiдома на Русi з X–XII ст. На Русi грали i в «тавлii» — давнii шашки. Iгровi фiгурки в шатрандж iнколи також називали «тавлii», «вiлеi». завжди треба жертвувати меншими вілеями, щоб врятувати більші. Старий кінь, звісно, борозни не псує, але…