Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

Була весна.

Рано-вранці із Галича по весняному бездоріжжю виїхала процесія мисливців. Давно Галич не бачив такого пишного виїзду. На чолі загону на білому коні їхав сам князь Ярослав Осьмомисл. їхав сам-один, без сина Олега, прозваного галичанами Настасічем. Подейкували, що раптово занеміг княжич. Базікали, що тяжко він хворий. Та Осьмомисл «уважив» бояр, не відмінив полювання, яке так довго очікували.

За ним, хто на буланому, хто на гнідому, хто на вороному, рухався почет. Мисливці хизувались у дорогих оксамитових та парчевих каптанах, кожухах із дорогого хутра, в соболиних та бобрових шапках, у сап'янових чоботах із хвацько загнутими носками. Збоку у декого приторочено срібний ріг. На правицях ловчі везли хижих птахів — соколів та яструбів. Багато хто з птахів убрані до пари своїм господарям: на головках оксамитові клобучки, на лапах «ногавки», у хвостах срібні дзвіночки, для того щоб знайти птаха після полювання.

За вершниками неквапом рухався обоз із прислужниками, шатрами та всілякими наїдками. Хто не знає, що полювання з птахами не стільки черево насичує, скільки дає можливість проявити вдачу молодечу, відчути себе птахом вільним.

За обозом ішли прості воїни в повних бойових обладунках. Йшли не для охорони — та яка ж ватага наважиться напасти на кількасот мисливців? — для краси.

Невдовзі мисливці наблизились до угідь княжих, славних невеликими озерцями та різною дичиною: качками, гусьми, чаплями.

І почалося полювання.

Спочатку менші бояри знайшли на одній невеликій річці зграю качок та зацькували їх. Славна здобич — свіжа качка. Та то були яструби, що ловили птицю «в угон». Справжнє ж полювання розпочалося тоді, коли стали полювати із соколами.

— Нумо, несіть мені Пардуса! — наказав Осьмомисл. Мисливська жага охопила і його. Ловчий одразу ж подав князю його улюбленого сокола-сапсана, якого за швидкість льоту та силу охрестили ім'ям найшвидшого звіра. Він і справді був прекрасний: невеликий — із лікоть, із рудим тім'ям, широкою спиною від світло-сизого до майже чорного кольору. Його взяли не з гнізда, а спіймали вже тоді, коли він почав літати. Тому Пардус славився своєю дикою злістю, прагненням уполювати дичину набагато більшу, ніж він сам.

Княжий ловчий перший помітив зграю диких гусей, що мирно плавали по озерцю, і подав князю знак. Той зупинився, а разом із ним затамували подих й інші мисливці. Осьмомисл огледівся, зняв у Пардуса клобучок, повільно-повільно підвів праву руку і… кинув сокола з рукавиці вгору. Той одразу ж злетів мало не під хмари — «зробив ставку». Ловчий закричав, заплескав у долоні. Сполохані гуси заґелґотіли, замахали крильми й кинулися навтьоки. Та марно! Пардус згорнув крила й каменем кинувся вниз, «зрубивши» одного з гусаків. Той упав на берег, а хижак сів неподалік на кущ і поважно почав чистити пір'я.

— Любо! Ой, любо! З першої ж ставки, — мисливці у захваті зацокали язиками і пустили своїх птахів. Ярослав засміявся радісно, наче похвалили не птаха, а його самого.

Та на цьому князь Осьмомисл не зупинився. Йому хотілося показати свого птаха у всій красі, а тому він уперто потягнув своїх супутників далі. І йому пощастило. На сусідньому озерці він уздрів чаплю, що ходила по мілині і виловлювала риб.

Чапля — то особлива здобич для сокола. Вона значно більша за свого мисливця, озброєна гострим дзьобом, а на додачу кіготь її середнього пальця має зазублину. Тож соколові здобути її — це вершина сміливості та доблесті.

І Осьмомисл вирішив дати можливість Пардусу взяти цю вершину. Він «підняв» [13] «Підняв» — сполохав, щоби птиця злетіла, бо соколи б'ють птицю лище в польоті. чаплю, а потім указав на неї соколові. Той знову звився високо в небо, щоб уже звідти завдати смертельного удару своїм заднім кігтем. Але чагіля не стала чекати, а кинулась геть.

Князь дав п'яти коню і поспішив за цією дивною пташиною парою. Сокіл звився ще вище, але болотяна птиця не випускала його зі свого поля зору і дедалі швидше махала крилами, теж набираючи висоту. Так вони пролетіли кілька поприщ, аж поки Пардус не зважився на атаку. Та в ту ж мить чапля обернулася спиною вниз і приготувалася відбити нападника своїми довгими ногами та дзьобом. Осьмомисл затамував подих. Він весь напружився, наче то він був там, під хмарами, і це йому загрожувала небезпека.

Пардус якимось дивом устиг змінити напрямок польоту та уникнути смертельного удару. Чапля продовжила тікати, намагаючись дістатися рятівного лісу, що був уже поряд. Та сапсан не дав їй цього шансу. Він знову шугнув угору і звідти з якоюсь несамовитістю знову впав на здобич…