…Шанування Купала почалось ще до заходу сонця. Спочатку молодь йшла купатися. Потім дівчата одягли власноруч сплетені з чорноклена вінки і разом з хлопцями поставили два солом'яних опудала, які зображали самого Купала та злу Мару-Морену. А як стемніло, заспівали пісень, запалили біля берега десятки багать. Молодь плигала через вогнище: і поодинці, а частіше парами. Потім скинули і Купала, і Мару у воду. А хто в цю мить ловив ґав, того із гучним реготом жбурнули слідом за опудалами.
Дехто з молоді притяг огорнуті соломою та змащені дьогтем старі колеса, підпалили їх і також спустили з берега у воду. У цю ж мить десь далеко, біля самого небокраю, скреснули блискавки та гримнула гроза.
— Ой, любо! — загукала молодь. Усім-бо відомо, що в цей день Перун б'ється з Чорнобогом, який намагається вкрасти золоте сонячне коло. І те, що грім гримнув саме тоді, коли палаючі колеса спускали з берега, сприйняли як добрий знак.
Після того молоді хлопці потягнулися у глиб лісу, щоб шукати розрив-траву. Хто знайде цієї ночі розрив-траву, то ніякі перепони, ніякі замки та стіни йому не завадять. А коли пощастить, то можна знайти й цвіт папороті. Хто знайде цвіт папороті, розумітиме мову звірів та птахів, знаходитиме сховані скарби та зможе волхвувати.
Деякі молоді пари почали разом спускати за течією вінки із запаленими скіпами. А спустивши вінок, також зникали у темряві лісу. Бо хоч і за згодою йде дівка за парубка, та велить звичай, що треба її у цю ніч умикнути.
Данько ще під час танців запримітив таку собі кралю, що аж подих забиває. Відшила вже декількох хлопців, але ж і Данько не простий собі хлоп. Очевидячки, що й дівчина накинула на стрункого красеня оком, бо не відмовилась стрибнути разом із ним через вогонь. І коли трохи пізніше Данько дозволив собі неабияку зухвалість — злегка обійняти красуню за плечі, вона нічого не мала проти.
— Звідки ти, дівчино, як тебе звати?
— Ярина. Я з Вишатинців.
— То ти працюєш на тіуновому обійсті?
— Ха, чого б я працювала! Хай хлопки працюють. А я дочка тіуна Ратка.
— Овва! — «Все-таки наврочив Бурмило. З тіунівною зійшовся».
— А ти хто єси? Хто твій батько?
— Даньком мене кличуть. А батька в мене нема, загинув у бою з половцями. І мати померла, коли я був маленьким. Я живу разом з Дідом. Його всі прозвали Волхвином, може, знаєш?
— То ти поганин? — спитала Ярина з ледь прихованим розчаруванням. Спитала, як ножем під серце вдарила. Данько зняв руку з її плеча, а в грудях у нього закипіла злість. «Що, не подобається поганин? Подивилася на мою гарну одежу й зметикувала, що я велике цабе?» А вголос сказав:
— Та який же я поганин? Сам отець Спиридон каже, що ми однобожці, а не багатовірці-язични-ки…
Вони пройшли ще кілька кроків. Мовчанка, яка запанувала, була нестерпною, і першою її порушила дівчина.
— А тато казали, що на Купала всіх язичників половлять і до боярина відправлять.
Зміст сказаного лише за хвилю дійшов до Данька. Він міцно схопив Ярину за руки.
— Що ти сказала?!
— Ой, боляче! Те, що чув. Вранці приїхав якийсь чернець із боярським гриднем [16] Гридень — дружинник.
та кількома озброєними челядниками і сказали всіх язичників… зловити. Та пусти мене!
Новина була занадто приголомшливою, аби одразу щось зметикувати. Та розгубленість минула за хвилину. Треба попередити Діда, рятувати друзів-старосільчан!
І хоча негоже було залишати дівчину саму ось так серед ночі, вибору у Данька не було.
— Бувай! Може, ще побачимося! — кинув він і метнувся стежкою додому. До нього долинув її плач, але то пусте.
Годі було шукати своїх, щоб попередити. Що й казати, час був обраний тіуном вдало. Навіть Даждьбог їх уже заплющив своє око і не бачив, як ґвалтують його онуків.
…Данько запізнився. Хижа догорала, а вої бігали по капищу і рубали дерев'яних ідолів. Хлопець кинувся до найближчого нападника і заїхав йому у вухо. Той упав мов підкошений. Данько вихопив у нього з рук сокиру і напав на іншого супротивника. Воїн заледве встиг ухилитися.
Хлопець не помітив, як іззаду до нього підкрався ще один вой і накинув йому на шию удавку. У Данька потемніло в очах…
О Руськая земле, уже ти за горою єси.
Слово…
Усім славний боярин Іван, син Вишати. Ще змолоду здобув він славу звитяжця й богатиря. Його поважає князь, йому заздрять сусіди, його бояться хлопи. Рід Вишатичів старовинний, веде свій початок від Гуда — особистого охоронця князя Ігоря й княгині Ольги. І вотчина у боярина Вишатича, як до нього шанобливо звертаються, чималенька: з десяток великих сіл та безліч маленьких. Будинок Вишатичів не згірш княжих хором.
Читать дальше