Андрій Подволоцький - Поки Бог спить

Данько підхопився на ноги. Він усе так само був у рідній хаті. Десь у кутку рохкало порося, радіючи життю. Хлопець витер холодний піт із чола.

Крізь щілини до хати проглядували ранкові промені. Данько обережно вийшов на подвір’я. Слідів нічної пригоди не було видно. Може, ранкова хурделиця замела їх геть, а може… А може, все те примарилося? Данько схопив у жменю снігу та витер ним обличчя.

Коли приїхав Дідо, Данько жодним словом не прохопився про те, що сталося. Боявся, що Дідо його вилає або, що в стократ гірше, підніме на сміх.

З часом Данькові почало здаватися, що все то був сон, страшний сон. І він забув, викинув із пам'яті ту ніч.

А вовки з того дня кудись зникли, і Дідова вовківня так і простояла до весни порожньою.

Невеселий сидів князь Ярослав Осьмомисл у своїй гридниці [8] Гридниця — велика парадна зала або й окрема будівля, де приймають гостей, бенкетують, провадять судові засідання, наради тощо. .

Тяжкі думи обступили його. Хто на Русі не знає Галицького князя? Всі чули про нього! Ось вже тридцять літ і два роки сидить він на княжому столі у Галичі — мало хто так довго зміг утриматись на човні влади у морі боярського свавілля. Про нього кажуть, що він підпер своїми залізними полками Угорські гори [9] Угорські гори — Карпати. , затворивши угорцям та полякам путь на Русь. Правду кажуть. Та його могутність — це лише дим. Дмухне холодний вітер боярської нелюбові — і вся його міфічна сила піде порохом.

Ще з юних літ скуштував Ярослав гіркого княжого хліба. Йому було чотирнадцять років, коли батько, князь Владимирко Володарович, поїхав на полювання, прихопивши із собою княжича. Ще не встигли вони з почтом виїхати за стіни міста, як підступні бояри галицькі позвали на княжий стіл молодого Івана Ростиславича, його брата у других [10] Брат у других — двоюрідний брат. . А коли вони повернулися з полювання, їх не пустили у місто. Ось тоді Ярославко вперше злякався. Злякався стати ізгоєм. Ізгоєм міг стати княжий син, який не отримав навіть малюсінького князівства; купець, що вклав усі свої гроші в товар та втратив його під час бурі чи пограбування татями; попівський син, який не вивчився грамоти. З часів Володимира Великого десятки, а то й сотні ізгоїв блукали Руссю, де-не-де здобували їжу, а врешті-решт йшли у дружину або й самі ставали татями. Кінець усіх ізгоїв один: умерти не в ліжку, а скласти голову в степу або бути повішеному десь у лісі. Кажуть, тепер ізгої тікають на низов'я Славути [11] Славута — р. Дніпро. і там промишляють грабунком та дрібною торгівлею, а звуть їх бродниками.

На щастя, ця чаша минула Ярослава. Владимирко Володарович вигнав племінника з міста. А щоби надалі убезпечити свого сина від крамоли боярської, посватав за нього Ольгу Довгоруку.

Князь Суздальський Юрій Довгорукий був наймогутнішим на Русі. Владимирко Володарович думав, що з таким тестем Ярослав скрутить бояр у баранячий ріг. Ті й справді принишкли.

Та не так сталося, як гадалося. Шлюб із нелюбою жінкою не приніс щастя, простого людського щастя. До того ж Ольга була владною та перекірливою. Бояри це одразу ж помітили і почали нацьковувати її на нього, внесли чвари у їхній дім. А тут Ярослав ще й покохав. Покохав пристрасно та палко. І не князівну, а простолюдинку, свою милу Настю, простого попа дочку. Лише з нею, своєю невінчаною жоною, він і був по-справжньому щасливий.

Проте ні Ольга, ні бояри галицькі не бажали йому щастя. Ольга забрала їхніх дітей — Володимира та Єфросинію — і разом із боярином Костянтином Сірославичем, головним заколотником, втекла до Польщі. Спочатку Ярослав зрадів, що справа так просто владналася. Утекла то й утекла. Тим більш, що ходили чутки про її грішки з боярином Костянтином. Хай кожен живе так, як того забажає.

Та заколотники думали інакше. Одного дня, хтозна-звідки, з'явилися на Галичині поодинокі гуслярі, а потім і цілі ватаги скоморохів. Вони грали різні «глуми» та співали про бідну жону, яку муж вигнав із малолітніми дітьми надвір, а сам загрузнув у гріхах, зажив собі з молодою шльондрою, прижив із нею байстрюка…

І одного дня збурились галичани. Перебили вони сторожу, схопили князя і кинули у поруб [12] Поруб — зруб без вiкон або з одним отвором згори, через який давали в'язневі і'жу і воду; в'язниця. . А Настю на головній площі прив'язали до стовпа, обклали дровами та й…