А дитинча аж заходилося від веселого сміху, захлинаючись від радості, — ніколи ще дорослі не гралися з ним так гарно. Лікар Крафт сміявся до сліз. І, бог свідок, він дозволив би Сайласові наздогнати індіянку, коли б так не поспішав побачитися із Товстою Хосефою…
Дедалі важче ставало жити Товстій Хосефі. Ремесло повитухи вже не могло прогодувати самотню бабусю. Землі Техасу передавалися в оренду американським колоністам. За один день мексіканські селяни-землероби перетворювалися на бездомних жебраків. Юрби знедолених людей покидали рідні місця, ішли на південь, у глибину Мексіки…
І Товста Хосефа, мабуть, померла б із голоду, коли б не щаслива випадковість. Одного разу в засуху чорна дощова хмара пройшла краєм поза селищем. Але люди помітили, що саме в цей час Хосефа сиділа навпочіпки біля своєї халупи і щось бурмотіла… Добряче ж її тоді побили! «Не чаклуй, бісова відьмо, — приказували, — не чаклуй!»
Жінка мовчки стерпіла побої — навіть не виправдовувалася. Того ж дня розпустила коси по обличчю. Так здавалася страшнішою і мудрішою. Була вона присадкувата, огрядна, з круглим одутлуватим обличчям і синюватими губами. Ходила якось по-качиному, важко перевалюючись із ноги на ногу.
З того часу жити їй стало набагато легше: багато було таких, що потребували послуг чаклунки. Ночами до неї потихеньку пробиралися селяни і чорні раби колоністів. Купували приворотне зілля, трави від поганого ока, від витівок всюдисущого Мандінга — ворога роду людського — і просили поворожити на вогні: чи буде нарешті хоч невеличка надія на щастя… Іноді, правда, їй доводилося варити не зовсім нешкідливі трави — хіба ж може справжня чаклунка обійтися без цього? І все ж таки Товста Хосефа охочіше допомагала людям появлятися на цей світ, аніж полишати його.
В низенькій халупі з плоскою покрівлею, порослою довгими стеблами бур'янів, час від часу лунали крики новонароджених…
Якось у місячну ніч біля її житла зупинився невеликий, міцно збитий віз із невисокими масивними колесами: На таких возах, запряжених четвериком мулів, здебільшого возять гарматні ядра. Старий солдат, одягнений за всією формою, в білому мундирі, навхрест перетягнутому ременями, і з важкою шаблюкою біля боку, наказав:
— Ану, відьмо, збирайся! Живо!
— Зараз, — сказала стара і шмигнула в хату.
Там хтось завовтузився, застогнав. Потім стало тихо, і Товста Хосефа знову вийшла на вулицю. Вона спокійно озирнулася, окинула маленькими, хитрими очицями такі самі, як і її хата, халупи із зачиненими віконницями, зморщила масне обличчя і зайшлася голосінням:
— Куди ж це ви мене тягнете, пане солдат… Не поїду я! Не поїду!
Солдат добродушно штурхнув її кулаком під бока:
— Не горлай, бісова відьмо! Не в тюрму я тебе, а до самого сеньйора полковника. Лікар по тебе прислав.
— А я не поїду, нема часу мені сьогодні. Он у мене жінка там родить…
— Що?.. — погрозливо гаркнув солдат і хотів схопити стару за коси.
Але вона спритно вивернулася, шмигнула в свою халупу і причинила за собою двері, не перестаючи голосити:
— Кажу вам, пане солдате, не поїду я… Не можу сьогодні!
Солдат затарабанив кулаками в двері. Він лаявся і погрожував перевернути хату, якщо бісова відьма зараз же не вийде. Але несподівано почув за собою гаряче шепотіння:
— Їдьмо! Швидше, ну. Швидше. Тобі кажуть, дурню!
Він озирнувся і похолов від жаху — на возі, пригнувшись так, ніби від когось ховалася, сиділа Товста Хосефа.
Солдат перехрестився. Тремтячи від страху, він забрався на передок і погнав мулів. А Товста Хосефа все квапила його:
— Швидше! Швидше!
Старий служака був хоробрим воїном. Він брав участь у багатьох сутичках з дикими індіянами. Доводилося йому і розстрілювати людей, і закопувати непокірних пеонів живцем у землю. Ні разу не здригнулася рука, ніколи не стояли за спиною тіні вбитих і замордованих людей. Що поробиш — така була служба! Але зараз, цієї погожої місячної ночі, напівживий від жаху, він мов божевільний шмагав своїх мулів, відчуваючи на своїй потилиці гарячий подих самого Мандінга в образі Товстої Хосефи.
Яскраво горіли свічки, освітлюючи будуар доньї Терези. Дзеркала і картини було завішено полотнами, меблі накрито білими чохлами.
Маленький лікар дивився на немічне, худеньке тільце, яке Товста Хосефа тримала в руках. Намагаючись викликати в ньому ознаки життя, вона розтирала його, плескала і навіть вдавалася до надзвичайного заходу — прошептала навпаки «отче наш», починаючи з «амен». Але все було марне — дівчинка народилася мертва.
Читать дальше