Олексій Коробіцин - Хуан Маркадо - месник із Техасу

— Пресвята діва Марія не пустила свого янголятка на нашу грішну землю… — приказувала скоромовкою товстунка.

Але лікар сердито зацитькав, показуючи на двері:

— Тихіше, ти! Бісова баба! Загортай швидше і поспішай! Мій негр тебе довезе до балки. До себе проберешся городами. Ну, йди! Та гляди не затримуйся!

— Не затримаюся, сеньйоре, не затримаюся, — лепетала Товста Хосефа, міцно загортаючи трупик під свою подерту хустку. — Я знаю надійний спосіб: треба розтерти червоний перець і вкинути його в вогонь.

Але Крафт випхнув її надвір і вийшов слідом за нею. Їх одразу ж охопила сковуюча тиша ночі. Якусь мить вони стояли не рухаючись, прислухалися до звуків і вдивлялися в темряву. Маленький лікар навпомацки, як сліпий, провів рукою вздовж стіни. Сайлас був на місці — там, де йому звеліли чекати. Він одразу ж схопився на ноги і боком, по-пташиному, подивився на свого господаря. Коли Крафтові очі звикли до темряви і вже змогли розгледіти біля воріт темну тінь вартового, він відчув себе упевненіше.

— Гей, хто там! — крикнув він писклявим голосом. — Пропустіть мого воза!

Десь зовсім близько загримкотів ланцюг і сердито загавкав пес. Потім знову стало тихо.

Повільно плив час…

Рівно о четвертій годині ранку, коли, прокидаючись, злегка тремтіло листя дерев і стебла трав, коли з кожним ударом церковного дзвона одна за одною в небі згасали зорі, надворі почулися голоси і хрипкий гавкіт собаки.

В маленького лікаря де й ділася дрімота.

В кімнаті панував напівморок. Але скрізь — і на стінах, і на килимі, і на важких різьблених меблях — мерехтіли, весело поблискуючи, золоті сонячні цятки: яскраве проміння ранкового сонця просочувалося крізь щілини зачинених віконниць.

Хтось біг через двір. На мить блиснуло світло в прорізі дверей. Перед лікарем Краф-том стояла, похитуючись, мов п'яна, Товста Хосефа. Вона важко, з присвистом дихала.

— Ну, принесла? — кинувся до неї маленький лікар. Але раптом почув приглушений писк. — Розгортай швидше, задавиш, бісова відьмо!

Він сам допомагав їй розмотувати діряву хустку й обережно підхопив тепле рухливе тільце. Дитина закричала на всю силу своїх маленьких легенів.

На столі було приготовлено цілу гору білизни. Різні сорочечки, пелюшки, крихітні чепчики, барвисті стрічки і мережива — все це сотнями було приготовлено на всі випадки: для дівчинки чи для хлопчика, для хрестин, для сну і для прогулянок, для жаркої і для прохолодної погоди.

— Де тебе так довго носило! — прошепотів лікар, з разючою вправністю купаючи дитину. — Донья Тереза ось-ось прокинеться… Ну, розказуй!

Товстунка сиділа нахнюпивши голову і ніяк не могла відхекатися.

Вона присунулася разом із стільцем до лікаря і схвильовано зашепотіла:

… — Нічого, сеньйоре лікар, нічого… Я їй дала ваших порошків, і вона одразу заснула… Ой, свята Маріє! Адже їх, — вона кивнула на дитину, — адже їх двоє народилося в Аделіни. Двоє. Близнюки. Зовсім однакові — навіть родимки однакові. Ой, пресвята діво Маріє, спаси і помилуй нас!..

Шепіт Хосефи переривався важкими зітханнями.

— А другий? Що ти з ним зробила?

— Залишила, сеньйоре лікарю, залишила… Такий самий горлатий, як і цей. Поклала його поруч з мертвою дівчинкою… — Вона глипнула маленькими очицями на двері в спальню доньї Терези. — З її дівчинкою… А потім постукала до сусідки… «Іди, кажу, до Аделіни. Мені ніколи. Близнюків прийняла. На щастя, кажу, це. Тільки хлопчик живий, а дівчинку бог не захотів віддати — мертва вродилася…»

Маленький лікар спеленав дитину в тоненькі простирадельця, обшиті мереживами.

Із спальні доньї Терези почувся тягучий стогін.

Крафт приклав палець до губів і суворо глянув на товстунку. Але та не могла спинитися.

— А потім, — зашепотіла вона йому в самісіньке вухо, — потім, коли пробігала повз солдата, хлопчина як заплаче — страх який горлатий! Спасибі, собака загавкав…

Лікар відштовхнув її:

— Ну годі, годі. йди. Та гляди, якщо комусь проговоришся…

— Та що ви, сеньйоре лікар. — Товста Хосефа перехрестилася. — Як можна? На свою ж голову… А бог… бог простить. Адже добре діло зробили. Хіба б прогодувала Аделіна двох? Та ж чоловік у тюрмі. Не сьогодні-завтра повісять. Зате тут, — вона обвела кімнату рукою, — тут хлоп'ятко сеньйором буде…

Із кімнати доньї Терези знову почувся стогін. На цей раз настійливий, вимогливий.

Маленький лікар поправив мережива біля голівки новонародженого і відчинив двері до спальні доньї Терези Леаль де Агірре і Понсе Леон.