Генрік Ібсен - Росмерсгольм

Ребека.Так, це правда, пане Росмере? Мені здається, це було б так гарно – між старими приятелями.

Крол.О, ти можеш бути певен, я маю теж багато дечого поговорити з тобою. Тепер я став активним політиком, як тобі відомо.

Росмер.Так, я чув. Як це, власне, сталося?

Крол.Мусів знаєш. Мусів, хоч і не хотів. Неможливо довше залишатись тільки глядачем. Тепер, коли саме радикали взяли до рук владу, тепер слушний час. Тому я також взявся об’єднати, нарешті, наш маленький гурток приятелів ще тісніше. Тепер, кажу, саме час!

Ребека (з легкою посмішкою) . А чи тепер, власне, не надто пізно?

Крол.Безумовно було б багато краще, якби ми були завчасно захопили течію. Але хто ж міг сподіватись, що це так далеко заведе? Я у всякому разі не гадав (встає і ходить по кімнаті) . А тепер у мене справді розплющились очі. Тепер бунтівничі настрої протиснулись навіть у школу.

Росмер.У школу? Але ж не у твою школу?

Крол.Еге, так воно і є. В мою власну школу. Як тобі здається? Між іншим, я довідався, що хлопці у старшому класі, себто частина хлопців, заснували вже з пів року тому таємний гурток і виписували Мортенсгорову газету.

Ребека. О, «Маяк».

Крол. Еге, як вам здається, чи це здорова їжа для майбутніх громадських діячів? Але найсумніше, треба сказати, те, що якраз усі здатні учні у класі об’єднались і змовилися проти мене. Тільки цілковиті нездари та другорічники відмовились пристати до гуртка.

Ребека.Ви берете це так близько до серця, ректоре?

Крол. Ще б пак! Бачите, як мені перешкоджають і заважають у моїй діяльності! (тихше) . Але я трохи був не сказав, – хай буде, що буде! А тепер все йде на гірше (озирається) . Тут часом не підслухає хто під дверима?

Ребека. О, звичайно, ні.

Крол. Треба вам знати, що дух бунтівників та розбрату протиснувся навіть у мою власну хату. У мою власну тиху родину. Зруйнували мені спокій родинного життя.

Росмер (підводячись) . Що ти кажеш! Дома, у тебе?

Ребека (підходить до ректора) . Але ж, дорогий ректоре, що сталося?

Крол. Можете уявити собі, мої власні діти – коротко – мій Ляуріц керівник цієї шкільної банди. А Гільда вишила червону теку, щоб ховати «Маяк».

Росмер.Це мені ніколи не могло й приснитися, щоб у тебе, у твоїй хаті…

Крол.Та й кому б це могло приснитися? У моїй хаті, де завжди панував послух та порядок, – де над усім досі порядкувала єдина сильна воля.

Ребека.Як же ставилась до цього ваша дружина?

Крол.Бачите, це й є найдивніше з усього. Вона, що весь час – як у великому, так і в малому – поділяла мої погляди, згоджувалася з моїми думками, тепер у багатьох справах стоїть на боці дітей. Та ще й обвинувачує мене в тому, що сталося. Каже, що я впливаю пригнічуючи на молодь. Ніби часом не буває потрібно, щоб… Ну, отакий неспокій стався в моїй хаті. Але я, звичайно, як можна менше говорю про це. Краще про це мовчати (ходить по кімнаті) . О, так, так, так.

Зупиняється, заклавши руку за спину, біля вікна й дивиться надвір.

Ребека (наближається до Росмера й говорить йому пошепки й непомітно для ректора) . Зроби це!

Росмер (так само) . Не сьогодні ввечері.

Ребека (як перед тим) . Саме сьогодні (відходить і поправляє лампу) .

Крол (знову переходить кімнату) . Так, мій любий Росмере, отже, тепер ти знаєш, як дух часу накинув тінь своїми крилами на моє родинне життя й на мою громадську діяльність. І проти цього згубного духу часу, що все руйнує, я не повинен хіба боротись усіма засобами, що є в мойому розпорядженні? Ні, я справді борюсь. І пером, і словом.

Росмер.І ти сподіваєшся чогось досягти в такий спосіб?

Крол.Я хочу у всякому разі виконати свою громадську повинність. І я певен, що кожний громадянин, який дбає про добробут своєї батьківщини й любить її, повинен робити теж саме. Бачиш, тому я й прийшов сьогодні до тебе.

Росмер.Але ж, любий, як ти гадаєш, що я повинен?

Крол.Ти повинен допомогти твоєму старому приятелеві. Зроби так, як ми всі. Допоможи, скільки можеш.

Ребека. Але ж, ректоре Кроле, ви знаєте, що пан Росмер відчуває неохоту до цього всього.

Крол.Цю неохоту йому треба тепер якось перемогти. Ти, Росмере, замало стежиш за всім цим. Ти тут сидиш і замуровуєшся своїми історичними збірками. Хай бог боронить, я з повагою ставлюся до всіх цих родоводів і всього, що сюди належить. Але час тепер не для такого заняття, на жаль. Ти не можеш собі уявити, в якому стані знаходиться все навколо в країні. Все пішло шкереберть, коротко кажучи, – всі, до одного, поняття. Треба бойової роботи, щоб викорчувати всі оці помилкові думки.