Генрік Ібсен - Росмерсгольм

Крол.Незадоволення? Що ви хочете цим сказати?

Ребека.Ну, не було б нічого дивного, коли б вам стало прикро бачити, як я, чужа людина, ходжу, порядкую й господарюю в Росмерсгольмі.

Крол.Але ж ні, як ви могли собі уявити, що!

Ребека.Отже, цього немає (простягає йому руку) . Дякую, любий ректоре! Дякую, дякую за це.

Крол.Ну, і як щось таке могло впасти вам на думку?

Ребека.Я почала цього боятися, ви так зрідка приходите до нас.

Крол.Тут ви дуже помилились, фрекен Вест. Та до того ж, власне, тут нічого й не змінилося. Адже ви – ви самі – всім порядкували останні роки перед смертю бідолашної Беати.

Ребека.Тоді все робилось ніби від імені самої господині.

Крол. Хоч би що там було, знаєте що, фрекен Вест? Я зі свого боку не мав би нічого проти того, щоб ви… Та про це, певне, не треба й говорити.

Ребека.Що саме у вас на думці?

Крол.Якби могло так скластися, що ви заступили б порожнє місце.

Ребека.Я заступаю те місце, яке бажаю, пане ректоре.

Крол.Це справді так, проте…

Ребека (перепиняє його суворо). Сором вам, ректоре Кроле. Як можете ви жартувати в такий спосіб?

Крол.Еге, наш добрий Йоганес Росмер, здається, казав, що він більше, ніж треба, зазнав подружнього життя. А все-таки…

Ребека.Знаєте, мені трохи смішно з ваших слів.

Крол.Нехай… Скажіть лише, фрекен Вест, коли дозволите спитати, скільки вам, власне, років.

Ребека.Соромно й признатись – уже сповна двадцять дев’ять, пане ректоре. Вже йде до тридцятки.

Крол.Так, так. А Росмер – скільки йому? Дозвольте. Він на п’ять років молодший за мене. Отже, йому добрих сорок три роки. На мою думку, це було б саме під пару.

Ребека (підводиться) Ну, й певно, ну й певно. Це було б саме під пару. Ви питимете з нами чай увечері?

Крол.Так, дякую. Я гадав залишитись тут довше. Є одна справа, що про неї я маю поговорити з нашим добрим приятелем. А потім, фрекен Вест, – щоб у вас знову не з’являлись безпідставні думки, я буду приходити сюди частіше, як і колись.

Ребека.Гаразд, будьте ласкаві (тисне йому руку) . Дякую, дякую! Ви, проте, справді щирий.

Крол (бурчить про себе) . Так? Я такий справді? Чогось такого я справді ніколи дома не чув.

Йоганес Росмер заходить із дверей праворуч.

Ребека.Пане Росмер, ви бачите, хто тут сидить?

Йоганес Росмер.Мадам Гельсет сказала вже мені. (Ректор Крол підводиться) .

Росмер (ласкаво та тихо, стискаючи йому руку) . Вітаю в нашій хаті знову, любий Крол (кладе свої руки йому на плечі й дивиться у вічі) . Дорогий, старий друже! Я так і знав, що одного разу тут у нас буде все так, як і колись.

Крол.Але ж, чудний чоловіче, – невже ти міг собі уявити, що між нами щось могло статися!

Ребека (до Росмера) . Так, подумайте, як добре, що це була лише одна уява.

Росмер.Це було справді так, Кролю. Але чого ж ти так відокремився від нас?

Крол.Бо я не хотів ходити тут живою згадкою про ті нещасливі роки – і про неї, що загинула під млиновим колесом.

Росмер.Це була гарна думка в тебе. Ти був завжди таки чутливий. Але це не давало тобі жодної підстави віддалятись від нас. Ходімо, сядемо на канапу. (Сідають) . Ні, для мене зовсім не боляче згадувати про Беату. Ми говоримо щодня про неї. Нам здається, що вона все ще належить до нашого дому.

Крол.Це справді так?

Ребека (засвічує лампу) . Так, це справді так.

Росмер.Це ж так зрозуміло. Ми обоє так щиро любили її. Як Ребека – як фрекен Вест, так і я, ми обоє робили все, що було можливе, щоб полегшити страждання бідолашної хворої. Ми не маємо, в чому докоряти собі. Тому, мені так здається, в згадках про Беату є якесь хороше й миле почуття.

Крол.Любі, хороші люди. Відтепер я приходитиму до вас щодня.

Ребека (сідаючи в крісло) . Гаразд, глядіть же, додержуйте слова!

Росмер (трохи невпевнено) . Слухай, Кроле, я дуже хотів би, щоб наші відносини ніколи не порвались. Ти був для мене вірним порадником весь час, відколи ми знайомі. Ще з часів студентства.

Крол.Так, і я завжди надавав цьому великої ваги. Може, тепер у тебе є щось надзвичайне?

Росмер.Є багато дечого такого, про що мені хотілось би поговорити з тобою одверто й щиро. Так би мовити, від щирого серця.