Генрік Ібсен - Росмерсгольм

Ребека.Ви?! Як вам не соромно!

Крол (входить) . Ви завсіди такі ласкаві. (Озирається) . А Росмер, певне, у своїй кімнаті?

Ребека.Ні, він пішов на проходку, але чогось забарився довше, ніж звичайно, та він, напевне, хутко прийде. (Показує на софу) . Будь ласка, сідайте тим часом.

Крол (кладе капелюха на стіл) . Щиро дякую (сідає й роздивляється навколо) . Але ж як гарно ви прибрали цю стару кімнату! Квіти скрізь…

Ребека.Росмер так любить бачити навколо себе живі, свіжі квіти.

Крол.Та й ви, я гадаю, теж.

Ребека.Авжеж. Мені здається, що вони так чудово пахнуть. Раніш ми не мали змоги зробити собі таку втіху.

Крол (хитає сумно головою) . Бідна Беата не зносила сильних пахощів від квіток.

Ребека. А також яскравих кольорів. У неї зараз же паморочилась голова.

Крол.Так, я це ще пам’ятаю (веселішим тоном) . Ну, як же ви тут живете.

Ребека.Отако-о все, як звичайно. День по дневі. А як у вас? Як ваша дружина?

Крол.Ах, люба фрекен Вест, не треба про це говорити. У сім’ї завжди буває щось таке, що не в’яжеться так як треба. А надто в такі часи, як оце наш час.

Ребека (трохи згодом сідає в крісло біля софи) . Чому ви ні разу не завітали до нас під час літніх вакацій?

Крол.Ну, не можна ж раз у раз надокучати людям.

Ребека.Якби ви знали, як ми нудились без вас.

Крол.До того ж я ще й виїздив.

Ребека.Так, але тільки на два тижні. Ви, здається, відвідували народні зібрання.

Крол (киваючи) . А що ж ви на це скажете? Чи думали ви коли, що я на свої літа стану політичним агітатором? Га?

Ребека (усміхаючись) . Ви ж, ректоре, завжди трохи агітували.

Крол.Еге ж, але то так собі, для власного задоволення. А тепер це має серйозніший характер. Чи ви читаєте коли-небудь радикальні газети?

Ребека.Так, любий ректоре, не можу заперечувати, що…

Крол.Дорога фрекен Вест, проти цього не можна нічого сказати. Для вас немає нічого кепського.

Ребека.Я теж так гадаю. Я мушу стежити за життям. Доконче треба знати.

Крол.Отже, у всякому разі я не вимагаю від вас, жінок, щоб ви брали участь у суспільному розбраті – у громадянській війні, хотів я сказати, що тут лютує. Проте ви, значить, читали, як ці людці з «народу» плюндрували мене? Які грубі наклепи робили вони на мене?

Ребека.Так, але мені здається, що й ви досить уперто захищались.

Крол.Це правда. Я й сам хотів це сказати. Тепер уже й я нагострив зуби. Вони мусять зрозуміти, що я не з тих людей, що добровільно підставляють спину під стусани. (Перепиняючи себе) . Ет, слухайте, залишимо на сьогодні ці сумні й обурливі питання.

Ребека.Гаразд, залишимо це, любий ректоре.

Крол.Скажіть мені краще, як живеться тут, у Росмерсгольмі, тепер, коли ви лишились одні. З того часу, як наша бідна Беата…

Ребека. Дякую, гаразд. Велика пустка почувається без неї в домі. Також, розуміється, і сумно, і нудно. Проте…

Крол.Думаєте, ви залишитесь тут? Власне, назавжди, хочу я спитати.

Ребека. Я, любий ректоре, ще й сама остаточно не вирішила. Щоправда, я так звикла тут жити, що мені здається, ніби й я також належу до цього дому.

Крол.Ви, ну, звичайно, це цілком зрозуміло.

Ребека. І доки пан Росмер знаходить, що я можу бути для нього корисна й потрібна, я думаю зостатись.

Крол (дивиться на неї зворушливо) . Знаєте, в цьому є щось величне для жінки – так жертвувати своєю молодістю для інших.

Ребека. Ет, а для чого б я мала й жити?

Крол.Спочатку ви не мали спокою й відпочинку з тим незносним, паралізованим прибраним батьком.

Ребека. Ні, повірте, доктор Вест не був такий незносний, коли ми жили там, угорі, у Фінмаркені. Його згубили оті жахливі морські подорожі. Коли ми переїхали сюди, то справді довелось пережити два тяжких роки, доки він упокоївся.

Крол.А хіба не були для вас іще тяжчі ті роки, що настали потім?

Ребека.Ні, як ви можете таке казати! Адже я так любила Беату. Вона, бідолаха, так дуже потребувала догляду та ласкавого піклування.

Крол.Подяка й шана вам, що ви з такою поблажливістю згадуєте її.

Ребека (присуваючись ближче до нього) . Любий ректоре, ви сказали це так гарно й душевно, я така впевнена, що за вашими словами не криється жодне незадоволення.