Генрік Ібсен - Ворог народу

Білінг.Ну, бач, Мартене…

Фру Стокман.Хлопці, ідіть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?

Ейліф.Я ще міг би на годину лишитись.

Фру Стокман.Ні, ти також. Ідіть обидва.

Хлопці прощаються й виходять у кімнату ліворуч.

Говстад.Ви гадаєте, що хлопцям не варто слухати таких речей?

Фру Стокман.Не знаю. Мені це не подобається.

Петра.Але ж, мамо, мені здається, що це просто дико з твого боку.

Фру Стокман.Так, дуже може бути… Тільки мені не подобається. Принаймні, не в мене вдома.

Петра.І вдома, і в школі стільки неправди. Удома треба мовчати, а в школі – брехати дітям.

Капітан Горстер.Ви примушені брехати?

Петра.А ви що думали? Доводиться ж учити їх багато дечого такого, у що самі ми не віримо.

Білінг.Так, це безперечно.

Петра.Коли б я мала засоби, то я відкрила б свою власну школу, і в мене все було б інакше.

Білінг.Та що там засоби…

Капітан Горстер.Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справді про це думаєте, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоїть майже порожній. У нижньому поверсі дуже велика їдальня…

Петра (сміється) . Дуже, дуже вам дякую, але з цього нічого не вийде.

Говстад.О, ні! Фрекен Петра, я гадаю, ймовірніше, перейде до нас, до тих, що працюють у газеті. А, до речі, чи встигли ви переглянути те англійське оповідання, що ви обіцяли перекласти для нас?

Петра.Ще ні, але ви отримаєте його, коли треба.

Лікар Стокман виходить зі своєї кімнати з розкритим листом у руках.

Лікар Стокман (розмахуючи листом) . Ну, можете мені повірити, коли я скажу, що в нас у місті буде новина.

Білінг.Новина?

Фру Стокман.Яка це новина?

Лікар Стокман.Видатне відкриття, Катрін.

Говстад.Відкриття?

Фру Стокман.І ти його зробив?

Лікар Стокман (ходить по кімнаті) . Авжеж, я. Ну, нехай тепер приходять, як вони роблять, і кричать, що це все вигадки божевільної й безглуздої людини. О, коли б це Петер був тут! Так, от тепер бачиш, що ми, люди, ходимо й міркуємо часом, як справжні сліпі кроти.

Говстад.Що ви цим хочете сказати, пане лікарю?

Лікар Стокман.Здається, усі ми тої думки, що наше місто – дуже здорова місцевість?

Говстад.Так, це відома річ.

Лікар Стокман.Навіть надзвичайно здорове місце – таке, що його цілком щиро можна рекомендувати й хворим, і здоровим людям.

Фру Стокман.Але, любий Томасе…

Лікар Стокман.Ми так і рекомендували й розхвалювали його. Я й сам писав і у «Народному Віснику», і у брошурах.

Говстад.Авжеж. Ну й що?

Лікар Стокман.Цю водолікарню називають головною артерією міста, його життєвим нервом, і біс його знає, як ще.

Білінг.Тріпотливим серцем міста, в урочисту хвилину дозволив я собі…

Лікар Стокман.Авжеж, і ще всяково. А чи знаєте ви, що направду являє собою ця величезна, розкішна, розхвалена лікарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаєте?

Говстад.Ні, що ж вона таке?

Фру Стокман.Що ж вона?

Лікар Стокман.Увесь курорт – одна зачумлена яма.

Петра.Тату!

Фру Стокман (одночасно) . Наш курорт?

Говстад.Але, пане лікарю…

Білінг.Зовсім неймовірно!

Лікар Стокман.Водолікарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякає у воду, що йде по водогінних трубах до будівлі, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякає і в море.

Капітан Горстер.Там, де морські купальні?

Лікар Стокман.Еге, саме там!

Говстад.Але звідки ви це все знаєте, що говорите з такою певністю, пане лікарю?

Лікар Стокман.Я дослідив усі умови так старанно й так совісно, як тільки можна собі уявити. У мене давно вже зароїлись такі підозріння. Торік у нас були з’явились надзвичайні хвороби серед курортників – і тиф, і гастрит.

Фру Стокман.Так, так, були й такі.

Лікар Стокман.Ми тоді думали, що гості привезли з собою заразу. Але потім, зимою, я прийшов до іншої думки й заходився досліджувати воду, скільки це було можливо.

Фру Стокман.То ось над чим ти так працював!