Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Несіть мене туди, де маячіння
Всі спогади зітре моєї долі…
Благаю!.. Залишитися боюся
Один із власним болем!

Прилинуть знову ластівки темнаві
На твій балкон, до схову гнізд старих,
І знов крилом торкатимуться вікон
У пустощах своїх;

Але отих, що з висоти зорили
Твою красу і мій щасливий сміх,
Отих, що пам’ятали наші ймення…
Не дочекатись тих!

І знову козолист зав’ється густо,
По стінах добираючись до стріх,
А квіти з чарівними пелюстк а ми
Розкриють щедро їх;

Але оті росинки, що тремтіли
І падали, мов сльози з вій журних,
А ми на них дивилися обоє…
Забути слід про них!

Хтось у тобі жагучими словами
Іще розпалить прагнення до втіх,
І серце, пробудившись, знайде місце
Для почуттів нових;

Але німий, схилившись на коліна,
Спокутуючи наче смертний гріх,
Зізн а юся: той шал, що спопеляв нас,
Безповоротно стих!

Коли ми знов згадаємо летючу
Нашого щастя мить,
То стане видко, як на чорних віях
Твоїх сльоза, що зірветься, тремтить.

Коли вона покотиться, нарешті,
Мов крапелька роси,
Згадають і минуле, й нині плинне
Наші з тобою тужні голоси.

У стоголосім гаморі бенкету
Зачулося мені
Зітхання, наче музики відлуння,
Що грає вдалині.

Зітхання те було мені знайоме,
Адже колись я випив подих цей —
Пахощі квітки, що зростає потай
У тіні галерей.

А подруга на день сказала ніжно:
— Замислився чомусь? Печаль мине!
— Та ні про що… — Чого ж тоді ти плачеш?
— Журба — весела, а вино — сумне.

Сьогодні — як учора, завтра буде
Так само теж!
Мишасте небо, незворушний обрій,
Ти йдеш і йдеш!

Серце, мов пристрій, рухається тупо
На всім віку;
Ледачий глузд, причаєний у мозку,
Спить у кутку.

Душа забагла раю, хоч не вірить
Вона йому;
У втомі без мети кружляє хвиля,
Хтозна-чому.

Не мовкне голос, що співає нудно
Той самий звук,
Тече вода, і чути монотонний
Краплинний стук.

Волочиться життя, і дні за днями
Слідом ідуть,
Одноманітні… Насолод і болю
Не зна ця путь.

А часом пригадається зі щемом
Давнішнє зло…
І все ж таки, якщо той біль — гіркотний,
Життя було!

Ця побудова із кісток і м'яса,
Що з хворою проходить головою,
Втомилася, і то — не дивовижа;
Адже, хоч жив я небагато часу,

Життя частина, що була зі мною,
Нашкодила мені так сильно й хижо,
Що міг би присягнути: я на світі
У кожен день убгав одне століття.

Отож, мене загибель не бентежить,
Що жив достатньо, відказав би смерті;
На вигляд ніби і нова одежа,
Та знаю, що всередині — потерта.

Стара вже, так; моя зоря тьмяніє,
Мою жагу потлумлено у герці;
Чоло ще молоде, на нім — надія,
Та слід жахний карбує біль на серці.

Хочеш відчути нектар дивовижний,
Що має осад гіркий?
Дихай ним, можеш пригубити навіть,
Але залиш і не пий.

Хочеш, аби нам любов ця з’являлась,
Начебто згадка про рай?
Нині кохаймося сильно, а завтра
Скажемо: «Все, прощавай!»

Дівча, мені відомий
Об’єкт твоїх зітхань;
Я розгадав причину
Таємних сподівань.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе — лиш підозра,
Та знаю я.

Я знаю твої мрії
Та сни твої в імлі;
Твої думки, мов книжку,
Читаю на чолі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
У тебе — лиш підозра,
Та знаю я.

Про сміх твій і про сльози
Я знаю — не кажи:
Мені відомі нетрі
Жіночої душі.
Смієшся?.. День настане,
Твій здогад засія:
Поки ти відчуваєш,
не знаючи нічого, —
Всіх відчуттів позбувшись,
про все вже знаю я.

Життя моє — пустка, мла,
Де з квіту спадають шати;
А доля вже привела
Туди, де зернини зла
Хтось кида — мені збирати.

Бачачи лихоманку
Й довге безсоння ночі,
Хто біля мого ліжка
Сісти захоче?

Коли рука перед смертю
Тремтить і в повітрі висне,
Шукаючи дружню руку, —
Хто її стисне?