Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Не спав я; наче був у тому лімбі,
Де всі предмети обриси міняли,
Не сон — і не буття; містичний простір,
А в нім — я, заблукалий.

Якісь думки свідомості моєї
Кружляли ніби в мовчазному колі,
Своє вертіння втишували в танці,
Зникаючи поволі.

Те світло, що крізь очі в душу входить,
Приховували вії, мовби крила;
Та інше світло — неземної сфери
Всередині ясніло.

Аж ось мені зачулося зітхання,
Схоже на те, з якими звично в церкві
Під час заупокійної молитви
Відспівували мертвих.

Далекий голос, ніжний і журливий,
Назвав мене у зверненні до Бога,
І запах я відчув свічок погаслих,
І ладану, й вологи.

……………………………………………………………

Настала ніч, і в забутті, мов камінь,
Упав я на глибоке узголів’я;
Заснув, прокинувсь, вигукнув: «Помер хтось
Із тих, кого любив я!»

ПЕРШИЙ ГОЛОС
Хвилі — злагода в нуртовинні;
Пах фіалок сп’яняє кров;
Ніч — тумани сріблясто-сині,
День — золотаве проміння;
Я дещо краще знайшов:
Маю Любов!

ДРУГИЙ ГОЛОС
Гарна аура, хмарка сяйлива,
Хвиля, що коло ніг вигра є ,
Острів мрій, де, прагнучи дива,
Спочиває душа чутлива,
А захоплення моє
Славою є!

ТРЕТІЙ ГОЛОС
Жаром розпеченим є скарбниця,
Погорда — це тінь, що біжить;
Золото, слава — омани ниці.
Мені лише знадобиться
Істина всіх століть:
Вільності мить!

…………………………………………………

Отак рибалки пливли і співали
Одвічні пісні свої;
З ударом весла здіймалася піна,
І ранило сонце її.

— Чи сядеш до нас? — загукали; всміхнувшись,
Я відповідь дав їм таку:
— Часи ті минули; а зараз одежа
Вже сохне моя на піску.

Розплющені доти,
Закрили їй вічі;
І саваном білим
Запнули обличчя;
Хтось мовчки журився,
Хтось мусив ридати;
Всі вийшли, нарешті,
З сумної кімнати.

Хитався пломінчик
Свічі на підлозі
Та кидав на стінку
Тінь ліжка в тривозі;
А в затінку тому
Нечітко видніла
Окреслена форма
Закляклого тіла.

Зоря зайнялася,
І з першим промінням
У селищі гамір
Почувся неспинний.
І в тому контрасті
Світання і змроку,
Життя й таємниці
Діткнуло глиб о ко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»

Із дому на плечах
Гріб рушив до храму,
В каплиці для нього
Відімкнено браму.
І зблідлих останків
Ніхто не бентежив:
Довкіл — жовті свічі
Та чорна одежа.

Замовкнули дзвони
У тихім смерканні,
Стара прочитала
Молитву востаннє;
І простір до брами
Вона перетнула,
І церква лишилась
Порожня й нечула.

Гойдалось вагадло
В годиннику мірно,
І свічі іскрились
У п і тьмі вечірній.
Так боязко й сумно,
Незрушно й жорстоко,
Що миті якоїсь
Діткнуло глиб о ко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»

Журливе прощання
На вишній дзвіниці
Послало, гойднувшись,
Те серце, що з криці.
А друзі та рідні
У чорній жалобі
Проходили німо
В останній шанобі.

Темн о ту і вузькість
Останнього схову
Відкрила оскарда
В кінці для алькова.
Поставили гріб
І замазали нішу,
Затим розійшлися
У зболеній тиші.

Поклавши оскарду
На р а м'я, могильник
Співав щось крізь зуби,
Віддалений, вільний.
Спускалася ніч —
Повна тиша і спокій;
А в темряві раптом
Діткнуло глиб о ко:
«Мій Боже, які ж то
Мерці одинокі!»

І в ночі зимові,
Як холод настане,
Коли буревій
Нахиляє паркани
Та б'ється в шибки
Невгамована злива,
Я юнку нещасну
Згадаю журливо.

Там дощ випадає
Зі сном нескінченним,
Там схов її б'ється
Із вітром студеним.
Простерта вона
Під сирою стіною,
Кістк и її, певне,
Окриті зимою!

……………………………

Чи злету до неба
Душа — запорука?
Чи все є матерія,
Гниль і грязюка?
Не знаю: та є щось
Таємне, без строку,
Що кидає нас
У тяжку замороку,
Оскільки мерці —
І сумні, й одинокі!

У тріпотливих ризах
Двох ангелів крилатих
Над брамою зі злота
Зображено на чатах.