Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Ти — океан, а я — урвиста скеля,
Що хитавицю стереже глибин.
Мусиш розпастись чи мене зітнути!..
Вихід — один!

Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш,
А я готую ворогам загин.
Вузька стежина, з у дар — неминучий…
Вихід-один!

Коли мені розповіли, відчув я
Холод ножа, що тіло розрива;
Зіпершись на стіну, я втратив тяму,
Й запаморочилася голова.

На дух мій впала темрява; від люті
Душа зробилась наче нежива…
Тоді я зрозумів того, хто плаче,
І зрозумів того, хто убива!

Промчала хмара болю… і в зажурі
Я ледь пробелькотів якісь слова…
Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…
За милість я подякував!.. Овва.

На край свого неприбраного ліжка
Я сів, свічу відсунувши сяйну;
Німий, хмурний, і погляд непорушний
Втопив я у стіну.

Скільки минуло часу? Я не знаю:
Коли мене пустив п’янливий біль,
На світ благословилося, і сонце
Сміялося зусіль.

Не відаю, про що в жахні години
Я міркував і що тоді було;
Пригадую лише прокльони, сльози
І як нараз постаріло чоло.

Неначе відкриту книжку
В зіницях бачу жіночих.
Навіщо твій сміх оманний,
Якщо кажуть правду очі?

Заплач! Почуття малого
Свого не цурайсь, одначе.
Заплач! Нас ніхто не видить.
Глянь: я чоловік… — і пл а чу!

Всередині непевного склепіння,
Де час позначив камінь багрецем,
Ґотичний герб зобразив будівничий
Упевненим різцем.

До гребеня гранітного шолома
Тягнувся плющ, і вився навманці,
І кидав тінь на щит, де було серце,
Затиснуте в руці.

Уздрівши це, на тихому майдані
Спинились ми нараз.
«Ось вірний знак, — промовила до мене, —
Що шал мій не загас».

Ай! Правду щиру мовила напевне,
Зізналася сама,
Що серце в неї у руці… десь-інде…
У грудях — ні, нема.

У сутінках поранила таємно
Мене цілунком — зради був то знак.
Мою руками шию охопила,
А ззаду в серце увійшов тесак.

Чому ж вона — усміхнена, щаслива —
Продовжує прогулянку свою?
Тому що не струмує кров із рани…
Бо я, вже мертвий, на ногах стою!

У прірвах неба і землі бездонних
Був я, і ті глибини
Побачив до кінця на власні очі
Та розумом неспинним.

Коли ж дістався до безодні серця
І зазирнув видюще,
Злякалися мої душа та очі:
Така була глибока і чорнюща!

Так, наче крицю з рани витягають,
Я вирвав із мого єства любов,
Хоча мені здалося: в такий спосіб
Я і життя зборов.

У капищі — кутку душі моєї
Свого божка я скинув з олтаря,
І світло віри, що у ній палало,
Загасло в порожнечі, мов зоря.

Але, щоби мою здолати звагу,
Навідує те видиво мене…
Коли ж я зможу сном таким заснути,
Який всі інші прожене?!

Подеколи стрічаюся я з нею —
Випадком, не для втіх;
Вона, йдучи, сміється, я питаю:
— Звідкіль у тебе сміх?

А потім я всміхаюся до неї —
То біль мій так сія,
Й гадаю: — Чи не так вона радіє,
Як і радію я?!

Наче дикун — він грубою рукою
Теше боввана, щоби з темнот и
Молитися до нього на колінах, —
Вчинили я і ти.

Із вигадки смішної наших мізків
Відливши форми для своїх заков
Ми на вівтар поставили боввана,
І дар йому — наша любов.

З мого життя — його лишилось мало —
Віддав би залюбки найкращі р о ки,
Аби дізнатися, щ о ти
Казала про мене юрбі.

Віддав би й потойбічність на поталу,
Якщо мені там утривалять строки,
Щоб знати: моя скорбота
Передалася тобі.

Гігантські хвилі, що мчите шалено
До берегів у гуркоті прибою!
Огорнутого в саван білопінний,
Несіть мене з собою!

Пориви бурі, що з дерев довжезних
Зриваєте зів’яле листя з воєм!
Закрученого у небеснім вирі,
Несіть мене з собою!

Борвійні хмари, спалахи вогненні
Лямують ваші обриси; імлою
Підхопленого й мороком туманним,
Несіть мене з собою!