Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Два одночасні цілунки,
Поєднані дві ідеї
Та дві луни, що змішались, —
Це душі твоя з моєю.

Коли тебе серед ночі
Крилами сон накриє
І на ебенові дуги
Схожими стануть вії,
Щоб серця твого почути
Биття я дістав надію
І голову твою сплячу
Схилити мені до шиї,

Душе, віддав би,
Чим володію:
Повітря, світло
І думку-мрію!

Коли твій погляд упнеться
У щось не видиме зором
І губи твої освітить
Відбитий усміх прозоро,
За те, щоби прочитати
Задуму чола твойого,
Яка пливе понад люстром,
Неначе хмара над морем,

Душе, віддав би
Бажань сувої:
Золото, славу,
Дух у розвої!

Коли слова твої змовкнуть,
І подих стане вчащати,
І щічки почервоніють,
І змружиш очей агати,
Щоби поміж вій уздріти
Вологого зблиск багаття,
Ту іскру палку, що рветься
З вулкана бажань завзятих,

Душе, віддав би
Всі сподівання,
Дух, віру, землю,
Небесні хлані!

Хай проти волі, та зізнатись мушу
Тобі, моя любове,
Що лірика є вартісною тільки
Тоді, як асигнація — основа.
Якийсь-то бевзь, почувши й здивувавшись,
Гнівливе кине слово:
«Збіг а є дев’ятнадцяте століття,
А жінка запродатися готова…»
Дурн я ! Поетів не зігріє ліра,
Коли огорне холод їх зимовий!
Отак собаки гавкають на місяць!
Відомо нам обом, про що йде мова:
Талановитий пише дуже рідко,
Бо золото — поезії умова.

Пробудженої боюся,
Тебе споглядаю сплячу;
Тому-то, моя любове,
Коли ти спиш, я це бачу.

Прокинешся ти, і усміх
Тривожних уст заіскриться —
Так грають у сніжнім небі
Кармінові блискавиці.

Твій усміх легенькі зморшки
Близ губ утворює скраю,
Що схожі на слід сяйливий
Світила, яке вмирає…
— Спи!

Опісля сну твої очі
Лисніють вологим блиском,
Немов на гребені хвилі
Викрешує сонце іскри.

Сумирно сяють повіки,
Якщо ти спиш у спок о ї,
Подібно ллється проміння
Довкруги лампи нічної…
— Спи!

Прокинувшись, ти говориш,
І мова твоя тремтлива
Неначе в кубок злотавий
Із перлів ринула злива.

У сні твій подих тихенько
Й розмірено щось мурмоче;
Моя душа закохалась —
Їй чується щось пророче…
— Спи!

Аби притлумити серце,
На нього поклав я руку —
Нехай урочиста тиша
Не відає його стуку.

Фіранки твого балкона
Я щільно прикрив зарані,
Аби не збудило блиском
Тебе дразливе світання…
— Спи!

Коли під габою ночі
Жаданий голос шепоче,
Сумну тривожачи тишу,
В душі моїй він колише
Солодкі спогади знов;
Скажи: чи вітру стогнання,
Чи, може, твої зітхання
Нагадують про любов?

Коли, здіймаючись, сонце
Багрянить моє віконце,
Й моя любов тебе кличе,
Я подих губ таємничих
Ніби вчуваю, снаго;
Скажи: чи то маячіння,
Чи то поцілунок нині —
Віддарок серця твого?

Якщо серед дня, що сяє,
Чи в темряві небокраю,
Повсюди кружляти мушу
І кличу кохану душу
Я в сонмі бажань і мрій,
Скажи: чи ти є марою,
Чи стрінуся я з тобою,
Щоб випити подих твій?

Ждав я, що на колінах
Книжку розгорне;
Моєї щоки торкнулись
Кучері чорні;
Ми літер не помічали,
Мабуть, обоє;
І я, і вона сиділи
У супокої;
Скільки те все тривало?
Напевне, довго.
Я пам’ятаю: чувся
Хіба що подих,
Коли зривався хутко
З губи сухої.

Згадую: ми повернулись
Раптом водночас,
Стрілися наші губи
І наші очі.

То було твором Данте,
«Пекло» було то.
Глянули ми на книжку,
І я промовив:
— Чи може бути поема
В єдинім слові?
Вона відказала палко:
— Знаю, що може!

Показалася в о ці у неї сльозина,
Я пробачення хтів попросити — овва,
Їй гординя гірке осушила ридання,
І мого каяття не звучали слова.

У житті ми відмінні обрали дороги,
Та любов наша й досі над нами сія;
Я кажу: «І навіщо промовчав тоді я?»
А вона: «І чому не заплакала я?»

Наша любов — ніби трагічна п’єска
З сюжетом нісенітним,
Де все серйозне і смішне змішалось,
Крізь сльози усміх квітне.