Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Світи спостерігаю
В шаленому крутінні,
Моя зіниця бачить
Усесвіту творіння.

Мені відомі сфери,
Де тиша заніміла,
Духу життя чекають
Там нечіткі світила.

Десь піді мною — прірва,
А я — місток над нею,
Драбина я незнана
Між небом і землею.

Я — наче невидиме
Кільце, котре єднає
Світ визначений форми
І д у мки світ безкраїй.

Я, врешті, є тим духом
Із таємничим злетом,
Який відомий тільки
Тому, хто є поетом.

Наче вітрець, що овіває рани
Понад похмурим полем різанини
Та з пахощами й музикою потай
Кудись подалі серед ночі лине,

Прикметою і ніжності, і болю,
Англійський барде, у страхітній драмі
Офелія, що розуму позбулась,
Зриває квіти, ідучи з піснями.

У кутку неосвітленім залі,
Вкрита пилом — печальна ця мить, —
Позабута господарем, певне,
Тиха арфа стоїть.

Дивний звук причаївся у струнах,
Наче птах, що у вітті затих.
Ждуть вони, що рука білосніжна
Доторкнеться до них!

Ай! — подумав я, — схоже, дрімає
Так натхнення у грудях завжд и
І, мов Лазар, чекає на голос,
Що накаже: «Зведись та іди!»

Коли бачу, як синявий обрій
Вдалині перекрила,
Наче тюль, порохнява дорожня,
Золотава й тремтлива,

То мені видається, що можна
Від земної зупинки
Відірватись до того серпанку
За якусь-то хвилинку,
Мов легка порошинка.

Коли поночі я споглядаю
Темні обрії неба,
Як там зорі тремтять у пож а рах,
Мов зіниці вогненні,

То мені видається можливим
Піднестися в польоті,
Опинитися в їхньому світлі,
Розчинитись у злоті,
В полум’яній вільготі.

Я веслую у сумнівів морі
Без надій — то є скрута;
Але, прецінь, мене запевняє
Моя тиха осмута:
Вона Богом почута!

Цілує вітер, стогнучи від чару,
Легенькі хвилі з брижами достоту;
Західне сонце теж цілує хмару,
Забарвлюючи пурпуром і злотом;
Вогонь, що від гілок набрався жару,
До іншого вогню відчув жаготу;
Навіть верба, схилившись до потоку,
Виказує йому любов глибоку.

Не зримі оком часточки повітря
Тріпочуть доокола і палають;
Стікає небо золотим промінням,
Земля тремтить і радо умліває;
Я чую, як пливуть у хвилях звуків
Гомін цілунків, крилець лопотання;
Стуляються мої зіниці… Що це?
— Іде кохання!

— Я є палюча, я є смаглява,
Мої цілунки — наче вогні;
Я — насолода, жага, забава.
Мене шукаєш? — Даруй, та ні.

— Я — злотокоса, я — білолиця;
Майбутнє щастя живе в мені;
Безмежна ніжність — моя скарбниця.
Мене ти кличеш? — Даруй, та ні.

— Я є марою, я — неможлива,
З туману й світла щось голуб е ;
Я — безтілесна, уявна діва;
Не для кохання. — Люблю тебе!

Дівча, за зелень очей
Себе не картай жорстоко:
Зелені очі в наяд,
Мінерва зеленоока,
Зелені очі так о ж
У райських гурій пророка.

Дивує зеленню ліс
У веснян о му розмаї.
Веселка — сім кольорів —
Зеленим найбільше грає.

Смарагди зелені теж,
зелена надія злетів,
Зеленим є океан,
Лавровий вінок поетів.

На щоках юних твоїх
Троянду вкриває іній,
І видко, як між перлин
Кармін пелюстків ясніє.

Тож надаремно
Скнієш у горі,
Що твої очі
Дано потворі.
Не вір цій зморі!

Вологі та неспокійні
Твої зеленаві очі,
Мов ранні листки мигдалю,
Які од вітру тріпочуть.

Рубіни чудових уст
Палають свіжим ґранатом,
Запрошує влітку він
Ним спрагу погамувати.

Тож надаремно
Скнієш у горі,
Що твої очі
Дано потворі.
Не вір цій зморі!

Коли твої очі люто
Немов розсипають іскри,
Здається, що хвилі моря
У скелі б'ють кантабрійські.

Твоя коса золотава
Чоло увінчує ніжно,
Отак надвечірній промінь
Освітлює гору сніжну.

Тож надаремно
Скнієш у горі,
Що твої очі
Дано потворі.
Не вір цій зморі!

А проміж вій золотистих
Смарагдові брошки сяють
Побіля скрон, мовби злото,
На білині горностая.