Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Барвисті переливи,
Які в повітрі схожі
На часточки веселки,
Що в сяєві пливуть;

Думки, що слів не мають,
Слова, які без сенсу;
Каденції без ритму,
Сумбурні, в метушні;

Спомини, забаганки
Речей, що не існують;
Веселощі раптові,
Передчуття журні;

Знервована дієвість,
Що без застосування;
У леті без гнуздечки
Коня палкий нестрим;

Безумний пломінь духу,
Що пристрасно палає,
Божественне сп'яніння
Творця, що править ним…

Натхнення є таким!

У мозку сильний голос
Уговтує безладдя,
А з-поміж темних тіней
Вже світло вирина;

Гнуздечка злотосяйна
Приборкує потужно
В оскаженілім леті
Прудкого скакуна;

Вузький промінчик світла
Думки у сніп'я в'яже;
Роздерши хмари, сонце
Здіймається увись;

Рука розумна, мовби
Перлини у намисто,
Збирає слів пучечки,
Щоб сенсові дались;

Гармонія знаходить
Потрібні темп і розмір,
Аби примхливі ноти
Зібрати у вінець;

З пластичною красою,
Близьку до ідеалу,
Вирізьблює стат у ю
Із каменю різець;

Довкілля, де ширяють
Думки у круговерті, —
Їх вабить і гуртує
Принадливий полон;

Потік, де буйні хвилі
Гамують спрагу жару,
Оаза, що для духу —
Потужний бастіон…

Таким є наш резон!

Завдаючи поразки
У битві їм обом,
Спроможний тільки Геній
З’єднати їх ярмом.

Ні, не кажіть, що вже немає скарбу,
Без тем замовкла ліра старовинна.
Поети, може, зникнуть; та ніколи
Поезія не згине!

Допоки хвилі світла в поцілунку
Тремтять, палкі, неспинно;
Допоки сонце поміж хмар роздертих
Відсвічує карміном;

Доки повітря з пахощами квітів
Над нами тихо лине;
Доки весна буятиме довкола,
Поезія не згине!

Доки наука віднайти не зможе
Життя джер е ла дивні,
Допоки море й небо — це безодня,
Не знана для людини;

Допоки Людству в русі невідомо,
Куди ведуть стежини,
Допоки буде таїна для нього,
Поезія не згине!

Допоки душу радість огортає,
Хоч і нема причини;
Допоки гірко й журно, але з ока
Не котиться сльозина;

Допоки серце з розумом воюють
Нещадно, без упину,
Допоки є надії й спогадання,
Поезія не згине!

Допоки будуть очі, що сприймають
Інших очей проміння;
Допоки поміж різними устами
Триває шепотіння;

Допоки дві душі єднають шалом
Свого єства глибини,
Доки на світі є краса жіноча,
Поезія не згине!

Якийсь-то дух без назви,
Непоясненна сутність,
Не визначена сенсом
Моя в житті присутність.

Пливу я в порожнечі,
Де сонячні пож а ри,
Тремчу помежи тіней
І лину там, де хмари.

Віддаленої зірки
Габою золотою
Я є; високий місяць
Байд у же сяє мною.

Я — хмара, яку сонце
Загр а вою накрило,
Я — пам'ятник сліпучий
Заблуклого світила.

Я — сніг урвистих піків,
Вогонь пісків бентежний,
Блакитна хвиля моря
І піна узбережжя.

Я є звучанням лютні,
Фіалки ароматом,
Я — кладовища вогник
І плющ руїн завзятий.

Я жайвором співаю,
Дзижчу також охоче
І можу відтворити
Шуми посеред ночі.

В потоці гуркочу я,
Свистіти в іскрі вмію,
Я — блискавиці спалах,
Ревіння буревію.

Я — між горбами річка
І шелех трав стоячих,
Зітхання в чистій хвилі,
В сухім листку я пл а чу.

Я з часточками диму
Гойдаюся і щезну —
Підносить він до неба
Свій закрут величезний.

Розвішують комахи
Злотаве павутиння —
Гойдаюсь між дерев я
В сієсті тихоплинній.

За німфами женуся,
Зближаюся поволі,
У воду кришталеву
Вони стрибають голі.

В кораловому рифі
Перлини — як відрада,
І ваблять в океані
Мене прудкі наяди.

В заглиблених печерах —
Їм сонце невідоме —
Багатства споглядаю,
Що їх вартують гноми.

В минувшині шукаю
Сліди імперій стерті,
Що й назви загубили
Після своєї смерті.