Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Дівча, за зелень очей
Себе не картай жорстоко;
Якби вони почорніли,
Згадала б зеленооку.

Твоя зіниця — голуб а ; смієшся,
Й вона мені яскравістю у зорі
Нагадує ясне тремтіння ранку,
Що відбивається у морі.

Твоя зіниця — голуб а ; ти плачеш,
І вже вона прозорою сльозою
Скидається в уяві на фіалку,
Що вкрилася росою.

Твоя зіниця — голуб а ; заледве
У ній, мов промінь, думка заіскриться,
Мені здається: на вечірнім небі
Спізнилася зірниця!

Ти пропливла за мить перед очима,
І погляд твій закарбував мій зір;
Хоч він мене засліплював, як сонце,
Та я дививсь йому наперекір.

Хоч би куди, хоч би на що я глянув,
Скрізь видко полумінь твоїх очей,
І не тебе я бачити волію,
А тільки очі, тільки погляд цей.

З алькова у кутку я помічаю
Ті неймовірні сяючі вогні,
Ба навіть коли сплю, вони незмигно
Свій погляд зупиняють на мені.

Про вогники чував я мерехтливі,
Вночі на них зважає пілігрим;
Отак твоєму погляду корюся,
Не знаючи, куди іду за ним.

Туман, що схожий на звив тканини,
Кручена стрічка білої піни,
Звуків пишнота
Арфи зі злота,
Вітрець і світло, що з висоти, —
Така є ти.

Ледве торкнуся твойого стану —
Ти, тіне, зникнеш, кинеш в оману,
Неначе пломінь, ніби звучання,
Немов туманність, наче стогнання
Сині вод и .

В ревінні моря хвиль колотнеча;
Комета, зблукла у порожнечі;
Плачі понурі
Хрипкої бурі,
Постійні примхи вередія —
Таким є я.

На твої очі з мого одчаю
Вночі та вдень я погляд звертаю;
І невтомленно біжу, скажений,
А тінь вогниста — чимдуж од мене,
Мара моя.

Якщо хитнеться голуба повійка
Біля вікна,
І ти уявиш: вітерець шепоче,
Що пролина,
То знай: сховавшись між листків зелених,
Зітхаю я.

Якщо почує невиразний гомін
Душа твоя,
Наче далекий голос вимовляє
Твоє ім’я,
То знай: тебе із затінків найближчих
Гукаю я.

Якщо заб’ється серце серед ночі,
Й твої уста
Відчують раптом подих чийсь вогненний,
Що проліта,
То знай: близ тебе, хоч і невид и мий,
Дихаю я.

Земля й небеса сьогодні свій усміх мені дарують;
На денці душі моєї вже сонце, а не тривога;
Сьогодні я її бачив… Вона також подивилась…
Сьогодні я вірю в Бога!

Натомлена від танцю,
Захекана і трохи розшаріла,
На мою руку спершись,
Вона в кутку свій поступ зупинила.

І поміж брижів газу,
Що їх здіймали тріпотливі перса,
Погойдувалась квітка
У порухах розмірних і чудесних.

Наче перлина в мушлі,
Яку штовхає море й пестить вітер,
Отам вона дрімала
У подихові уст напіврозкритих.

Якби, — спало на думку, —
Лише такі були життєві миті!
Якби квітки дрімали —
Найліпший сон на світі!

Коли ти на груди схиляєш
Чоло, печальне і гоже,
Тоді стаєш на лілею
Зламану схожа.

Дістала ти чистоту,
Як символ небесний, ніжний,
Створив і тебе Господь
Золотосніжну.

Ти знай: якщо до уст твоїх рожевих
Торкнеться жаром подув невид и мий,
Душа зуміє говорити зором
І навіть цілуватися очима.

Що це — поезія? — мене питаєш,
Твоя зіниця — синь чистоти.
Що це — поезія? Чи невідомо?
Поезія… — це ти.

Як жити ружі — адже приколола
Ти біля серця її?
Я ще ніколи не бачив вулкана,
Де виростали б гаї.

Весь світ — за погляд єдиний;
За усміх — небо в дарунок;
А за цілунок… Не знаю,
Що дав би тобі за цілунок!

Обвивши стовбур той самий,
Два сплески вогню червоні
Зближаються і цілунком
Утворюють спільний пломінь;

Дві ноти, що їх із лютні
Рука висмикує рвійно,
Стрічаються на прост о рі
У гармонійних обіймах;

Дві хвилі, що разом плинуть
Померти на узбережжі,
Розбившись, срібним плюмажем
Уяву нашу бентежать;

Два випари над водою,
Що з озера відлетіли,
З'єднавшися ген, у небі,
Утворюють хмару білу;