Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Але в кінці історії цієї
Найгірша є загроза,
Що випали їй сльози та розваги,
Мені ж — хіба що сльози!

Проходила, огорнута красою,
Ваблива та ясн а ;
Не дивлячись, я озирнувся; прецінь,
Мені почувся шепіт: «Це вона».

Хто поєднав смеркання зі світанком?
Не відаю: імла
Змішалася в короткій ночі літа,
І знаю я, що жінка та… «була».

Питання — у словах, де полягає
Розлучення причина;
Обом нам не дізнатися ніколи,
Чия була провина.

Зігнорував, на жаль, словник любові
Нагальну необхідність
Дізнатися, де гордість — просто примха,
А де — висока гідність!

Крокує мовчки, й порухи жіночі —
Гармонія у тиші;
Лунають її кроки, наче кр и ла
Мелодії, що ритміку колише.

Нагадують напіврозкриті очі
Яскраве світло днини;
Охоплюють вони і землю, й небо,
Запалюючи у своїх глибинах.

Сміється, і звучать у сміху сплески
Біжучого потоку;
Коли заплаче, то в усіх сльозинках
Є лагідність глибока.

Вона і світло має, і парфуми,
І лінію, і колір;
Є форма, що породжує бажання,
І вираз — для поезії доволі.

Є нерозумною?.. То що ж, допоки
Мовчить — є таємниця,
Для мене це мовчання важить більше,
Ніж те, що плеще інша молодиця.

Ти забула мене — дивини в цім немає,
Дивиною були скорше ніжності дні;
Маю дещо того, що є гідним шаноби,
Та цього… не змогла ти відчути в мені!

Якби ми в книзі сп о вна записали
Наших образ химери,
А потім стерли б їх у наших душах,
Як стерли б на папері,

То, позаяк твоя любов лишила
В мені глибокі рани,
Якби лише одну із них ти стерла,
Я стер би всі, кохана!

Першим із нас я помру; таємнича
Криця нутро непокоїть,
Ти заподіяла рану смертельну
Власною, люба, рукою.

Першим із нас я помру; і настирний
Дух невідступно і вперто
Буде чекати тебе коло брами
Непогамовної смерті.

Линуть години, з годинами — днини,
Дні проминуть із рок а ми;
Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш:
Хто це стоїть коло брами?

Коли земля твої рештки з виною
Прийме задля зберігання,
Хвилі смертельні тебе ополощуть,
Наче вода у Йордані;

Там, де життя, що оскаржує долю,
Врешті, тріпочучи, гине,
Схоже на хвилю, що на узбережжі
Тихо сконає без плину;

Там, де могила зімкне неминуче
Вічності темні лещата…
Ми всі слова, що таїлися мовчки,
Зможемо, врешті, сказати!

Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить,
А сльози течуть у море — вода до води.
Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає,
Чи відомо тобі, куди?

Я знаю, що зверхня вона й непостійна,
Тож нащо казати слова невеселі?
У неї в душі — почуття? О ні, скорше
Заб'є джерело із неплідної скелі.

Я знаю, що серце у неї — зміїне,
Чекати від нього любові намарно;
Вона — непорушна, бездушна стат у я…
Але ж яка гарна!

Сплітаючи наші руки,
Дивились ми очі в очі,
Вона мені на рам е но
Голівку клала охоче,
І скільки разів — Бог знає —
Ходили ми тихим кроком
Із нею отам, де в’язи
Здіймали крони вис о ко,
Й від них до її оселі
Тяглися тіні у змроку!
А вчора… лиш рік єдиний
Пролинув, неначе подув:
Навдивовижу ґраційно,
Напрочуд холоднокровно
Вона мені відказала,
Коли нас друг познайомив:
— Здається мені, що десь я
Вже бачила вас. — Ай, подив!
Про це не дізнались д у рні —
Відвідувачі салонів,
Що виплітають інтриґи
Із вигадок та обмови,
І через це загубили
Одну з цікавих історій!
Якої смачної страви
Не з’їли вони у колі
За віялом золотистим,
Де всяких пір’їн доволі!
Спокійний і чистий місяць,
Високих в'язів листов'я
І стіни її оселі,
І ґанку знайомі сходи!
Мовчіть, про цю таємницю
Ніхто не почує й слова!
Мовчіть, і я присягаюсь
Забути про всі розмови.
Її ж лице… Жодна маска
Не гідна такого схову!

Ти — гураґан, а я — висока вежа,
Яка тобі утворює заслін.
Мусиш розбитись чи мене звалити!..
Вихід — один!