Ґуставо-Адольфо Беккер - Рими

Коли заскляніє зір мій
І не ворухнуться вії,
Хто мені мертві очі
Тихо закриє?

Коли зачуються дзвони
(Опісля мого загину),
Хто скаже останнє слово
В журну хвилину?

Коли померхлі останки
Вкриє земля, тим паче
Хто до сумної ями
Прийде й заплаче?

А зранку, як зійде сонце,
Спахнувши на небокраї,
Мене, блукальця по світу,
Хто пригадає?

Спочатку — відблиск, що тремтить непевно,
Тривожний промінь понад морем хвиль;
Затим — іскріння, ширення, зростання
Й гарячий вибух світла звідусіль.

Блискуче сяйво — переможна радість;
Нічна імла — страхіття, що гнітить;
У сутінках душі моєї світла
Коли настане мить?

Наче бдж о ли, зроєні й сердиті,
Спогади, що в пам’яті поснули,
Раптом виринають нагадати
Про часи минулі.

Хочу відігнати їх. Даремно!
Милості не має ця навала,
Кожен прагне боляче діткнути,
Кожен я трить душу гострим ж а лом.

Неначе скупій для скарбу,
Знайшов я для болю схов;
Гадав: якщо є щось вічне,
Це, мабуть, її любов.

Даремно я її кличу,
А час гукнув з темнот и :
— Нікчемо, знай, що і вічних
Страждань не зазнаєш ти!

Настала ніч, і не знайшов я схову;
І спрага!.. Я напився власних сліз;
І голод! Я заплющив мокрі очі,
Щоб морок смерть приніс!

Був у пустелі я! Вчувався гомін
Юрби, що мала скрізь якісь діла,
Але для мене, сироти й невдахи…
Пустеля то була!

Звідкіль я йду?.. Всі пошуки дороги —
Жахливі та невдячні:
Кривавлю ступні на жорстких стежинах
Об гостре каменяччя;
На шпичаках душі моєї клоччя,
Йдучи назад, побачиш,
І дійдеш до колиски,
Шукаючи терпляче.

Куди я йду? Перетинаю темну
Зажурену пустелю;
Зима в долині з вічними снігами
Їх із нудьгою стеле.
Там, де стоїть без напису якогось
Валун, немовби скеля,
Де забуття постійне,
Там гріб — моя оселя.

Як гарно здріти світання
У сонця вогненній силі
Та полум'яний цілунок
Його на біжучій хвилі!

Як гарно в осінній дощик
У синьому надвечір'ї
Вдихати пахощі квітів,
Що прикрашають подвір'я!

Як гарно спостерігати
За білого сніговію
Ті спалахи червінькові,
Що в комині пломеніють!

Як гарно, мов реґент хору,
Спокійно спати… з хропінням…
І їсти, й товстіти!.. Шкода,
Цього вже замало нині!

Не відаю, що наснилось
Мені минулої ночі;
Щось, м а буть, дуже печальне,
Бо зранку зажура точить.

Намокла моя подушка
У тім нічнім неспок о ї,
Й відчув я: душа п’яніє
Від насолоди гіркої.

Сумна річ — той сон, що тягне
Ридання; скажу, одначе,
Що маю в осмуті радість…
Бо знаю, що я ще пл а чу!

З народженням громовиця
Й зі смертю сяє над нами:
Таке коротке життя!

Любов чи слава нам сниться,
Ми женемося за снами,
Пробудження — забуття!

Скільки разів побіля стін церковних,
Од моху посив і лих,
Я слухав, як посеред ночі раптом
До утрені дзвонили!

Скільки разів у місячному сяйві
Тут моя тінь журлива
Була із кипарисом, що над муром
Підносився, мов диво!

А коли церква поринала в морок,
За склом її вікнини
Я часто бачив потаємне світло —
Гасниці мерехтіння!

І хоч пориви вітру в темній вежі
По закутках свистіли,
У хорі вирізняв один я голос —
Ясн и й, тремтячий, милий.

В зимові ночі, коли йшов блукалець
Майданом опустілим,
Побачивши мене, лякався дуже
І поспішав щосили.

І зранку не одна казала бабця
Упевнено і сміло,
Що бачила: душа паламарева
Непрощена ходила.

Закутки темні паперті й порталу
Вивчав я без упину,
Відбитки ніг моїх між кропивою
Та берегла місцина.

Мене сичі лякливо споглядали
Вогненними очима,
А потім звикли, і неначе другом
Ходив я поміж ними.

Я чув довкола себе всяких гадів
Спокійне шарудіння,
І ст а туї святих мене вітали,
Німотні та камінні!