Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Як чоловіка тобі, буркуна, а як — охоронця
Око зірке одурить, — чи говорити про те?..
Жінка хай слухає мужа свого, хай під наглядом буде —
Це ж бо — і право, й закон, це — й сама цнота велить.
Чи таке стерпіла б ти, щойно волі засмакувавши?
Нум, за науку мою, за хитромудру, берись!
Хай би стооким хто був, зіркішим, аніж сам Аргус, —
Будь-кого перехитриш, тільки б охота була!
От, припустімо, й листа не напишеш під оком сторожі,
[620] Хай, але ж лазня ще є, там ти сама вже, — пиши!
А втаємничена служка твоя у пазусі теплій
І понесе те письмо, й дасть, кому треба, до рук.
Може й під ремінець, що круг литки, письмо те узяти,
Може й в сандалю таки вкласти його, під п’яту.
Око аж надто зірке? Хай служка спину підставить,
От і пиши на ній те, що довіряла б листу.
Сміло пиши й молоком: на білому біле збіліє,
Попелом потім посип — і прочитаєш листа.
Льону стебло, соковитий гостряк, так само лишає,
[630] Щойно черкнеш ним, гладкий, наче прихований, слід.
Як не старався дочку вберегти від заміжжя Акрісій {253} 253 631. Акрісій — міфічний володар Аргосу, батько Данаї. ,
Все ж віддалася вона — він таки став дідусем.
Що з охоронця того, коли стільки театрів у Римі?
Що — як вона залюбки на перегонах сидить?
Що — як Ісіду шанує вона, її систри, й буває
Де лиш самій можна їй, без охоронця, пройти?
Є ще Богині Доброї храм, а туди вже не ступить
Жоден із чоловіків, окрім обранців її;
Є ж іще лазня; для жартів-розваг достатньо там часу
[640] Поки десь поза дверми речі пильнує слуга.
Й подруга є: от вона, коли треба, вдавши, що хвора,
Може для гарних забав ложе звільнити тобі.
Й «ключ-перелюбник» ще є: тут доста й назви самої.
Й інші, окрім дверей, виходи-входи ще є.
Пильного сторожа можна б іще задурити Ліеєм,
Навіть якщо ті дари із іберійських країв.
Й інші ще засоби є, що сон навівають глибокий
І на повіки кладуть темінь летейську важку.
Й служка, аби лиш надійна була, із тим осоружним
[650] Сторожем може зійтись, може й приспати його.
Та чи потрібні ті хитрощі всі, коли будь-який сторож,
Лиш мідяка покажи, — вже про сторожу забув?
На подарунки, повір, і смертні ласі, й безсмертні,
Як подарунок даси — зм’якне сам Батько богів.
Хай ти мудрак, хай простак, — дарам порадієш; узявши,
Навіть над стражами страж буде як риба німий.
Тут уже ти не скупись — купи його раз і надовго:
Будеш давати дрібне — лиш розохотиш його.
Тямлю, я застерігав, що друзів боятися треба,
[660] А це не друзів лише — подруг стосується теж:
Надто довірлива ти — вділятимеш солоду іншим:
Інша, не вгледиш коли, зайця твого сполохне.
Бо ж навіть та, що люб’язно тобі уступала і місце,
Й ложе, хоч вір, а хоч ні, часто моєю була!
Служки гарненької теж до спальні брати не варто:
Замість хазяйки й така часто годила мені.

Безум який! Голі груди, а я — на ворога рину!
Ще й видаю сам себе, глупий, своїм язиком!
Чи птахолова вчитиме птах, як сильце наставляти?
[670] Чи гончаків на свій слід стане наводити лань?
Хай там! Аби лиш меча, дарма, що сам проти себе,
Я для лемноських жінок {254} 254 672. Лемноські жінки — за переказом, повбивали своїх чоловіків за те, що після успішного походу на Фракію ті привезли собі наложниць. , месниць, і далі гострив!
Дайте нам віру, що люблені й ми, це легко зробити:
Той, хто жадає чогось, рад і повірити в те.
Лагідно гляньте, від серця зітхніть, а далі до нього:
«Де ж ти, милий, баривсь? Я вже тебе заждалась!»
Ревнощі потім, сльоза (все удаване, звісно), а далі —
З нігтиком вже й до лиця, й цього достатньо уже,
Щоб і повірив тобі, й пожалів тебе: «Бач, як, бідненька,
[680] Все це до серця взяла. Гине без мене, либонь!»
Надто, коли чепурун він, коли, позираючи в люстро,
Певен, що кожну з богинь зачарувати б зумів.
Хто б ти, однак, не була, в обуренні міри дотримуй,
Вчувши про іншу якусь, ти голови не втрачай,
В чутку одразу не вір. А якою бідою грозить це,
Доля Прокріди {255} 255 686. Прокріда — дружина мисливця Кефала; запідозривши Кефала у зраді, вона потай стежила за ним, і той випадково її вбив. Про це див. також у «Метаморфозах» (VII, 795–865). сумна — ось вам печальний зразок.

Біля пологих горбів, де цвітом Гімет багряніє,
В’ється священний струмок, зелень м’яка довкруги.
Ліс невисокий, радше гайок; суничники в травах,
[690] Пахне тут лавр, розмарин, мирт темнолистий росте,
Бук густолистий, крихкий тамариск, густа конюшина,
Сосна, красуня гінка, — скільки-то різних рослин
То під Зефіром легким, то під іншим цілющим диханням
Скільки-то різних листків солодко, ніжно тремтить!
Мило Кефалові тут. Гончаків і прислугу лишивши,
Втомлений, біля струмка він прилягав на траву.
«Ти, що в жару холодиш, — співати любив, — охолодо,
Знову мені до грудей, до палахких, припади!»
Хтось це підслухав, було, — й до Прокріди; вона кожне слово,
[700] (Серце — річ сторожка!) п’є уже вухом чутким.
Певна того, що їй донесли суперниці ймення —
Впала одразу, німа, розпач їй мову одняв.
Зблідла, як блідне листок на голій лозі виноградній
В дні, коли сива зима вже на порозі стоїть,
Наче те яблуко, що, наливаючись, віть угинає,
Незарум’янене ще, наче незрілий кизил.
Щойно до тями прийшла — рве одяг на грудях, а лиця
Дряпає, ранить, та чим, чим завинили вони?
Ось навпрошки, навмання вона рине, простоволоса,
[710] Схожа на ту, яку Вакх безумом — тирсом торкнув.
Ось і лісок. Супутниць своїх на узліссі лишивши,
Тихим, та певним, у гай кроком ступила вона.
Що тоді думала ти, коли так нерозумно ховалась?
Що за вогонь так палив серце, Прокрідо, твоє?
Певно, чекала: ось-ось сюди ступить і та Охолода —
Й мужа застукаю тут у найганебнішу мить.
То цього жде вона, то, навпаки, жахається зради —
Всяке на ум йде, коли ставиш під сумнів любов.
Місце, ім’я, той шептун — усе мов кричало їй: «Зрада!»
[720] Ще ж, чого боїмось, — з опалу й віримо в те.
Тут іще вгледіла слід на траві, наче тілом прим’ятій, —
Серце забилося враз, наче та пташка в сильці.
Полудень тіні уже вкоротив, і до заходу сонця
Стільки лишалось путі, скільки від сходу пройшло.
От і Кефал, поки в ліс увійти, в розпашіле обличчя
Хлюпає воду — схиливсь над гомінким джерелом.
Ти причаїлась, Прокрідо. А він, на травицю прилігши, —
Знову своєї: «Прилинь, о легковійна, прилинь!»
Тут мов полуда з очей у Прокріди зраділої спала,
[730] Розум до неї, а з ним — звичний рум’янець вернувсь.
І піднялась, і, гілки розсуваючи з-перед обличчя,
Жінка до мужа спішить, щоб обійняти його.
«Звір там якийсь», — подумав Кефал і, лук ухопивши,
Вже накладає стрілу, що у правиці була.
«Ні, то не звір, то не звір! Не цілься у мене, нещасний!
Горе!.. Дружині своїй вістрям ти серце пройняв!
Горе, о горе мені!.. У любляче серце ти влучив!
Втім, через тебе давно кров’ю воно запеклось.
Гину завчасно, ще молода, але — не від зради,
[740] Значить, легкою, як пух, будеш ти, земле, мені.
Із вітерцем, що так обманув мене, лине мій подих…
Гину!.. Рукою закрий, милий мій, вічі мої!»
Той вже холонуче тіло жони до грудей своїх горне
І омиває слізьми кров, що із рани струмить.
Гине вже. Звільна пливе з грудей необачної подих,
Він же — устами його, муж опечалений, п’є.