Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Лиш уникайте чепурунів, що такі вже охайні,
Мовби хто вилизав їх — до волоска волосок.
Вам говоритимуть — що й тисячам дівчат говорили:
З місця на місце, легка, пурхає їхня любов.
Як бути тій, якій трапивсь такий, ще легший од неї?
Може, раз уже так, — мати й самій багатьох?
Годі в те вірити, але це так: послухала б Троя
[440] Мудрих Пріама порад {248} 248 439-440. Послухала б Троя… Пріама порад … — Пріам радив видати на вимогу греків Єлену, яку викрав Паріс. — то б височіла й тепер.
Інші закоханих лиш удають, хай як це ганебно, —
Хочуть, святе вдаючи, вигоду мати якусь.
Тож не купіться, хай як од нарду б волосся блищало,
Хай там який на нозі був би тонкий черевик,
Хай би й тога була найтоншою ниткою ткана,
І, що не день, то новий перстень яснів би у них, —
Не спокусіться, кажу, бо то, може, злодій хитрючий,
Що не красу вашу, ні, — одяг ваш оком пасе.
Часто: «Віддай, то моє!» — кричать обікрадені кралі,
[450] Часто: «Віддай, то моє!» — форумом гомін іде.
Й дивишся мовчки, Венеро, на те зі свого золотого
Храму, на покидьків тих, — ти й Аппіади {249} 249 452. Аппіади — див. прим. до «М.», І, 81. твої.
Знає ж ту погань усяк, поіменно знає, а ви ж то —
Наче сліпі та глухі — й далі об них бруднитесь.
Доки ж то сльози чужі не служитимуть вам за науку?
Не одчиняйте ж дверей чепуруну-брехуну!
Хай би там як не божився Тесей, кекропіди {250} 250 457. Кекропіди — афіняни; від Кекропа, легендарного засновника Афін. , не вірте:
Нині він, як і колись, тих же закличе богів.
Годі й тобі, хто Тесея наслідував, Демофоонте,
[460] Вірити: хто ж, як не ти, зрадив Філліду свою?
Наобіцяють вам щось — і ви щось та й пообіцяйте,
А як дадуть — тоді й ви не залишіться в боргу.
Вічний згасити вогонь на Вести жертовнику може,
Може поцупити щось, Інаху, з храму твого,
Може для мужа свого з аконітом цикуту змішати —
Та, що дарунки взяла, а відпустила — з нічим.

Ой, куди ж то мене понесло?.. Напни, Музо, віжки,
Щоб під колісьми, бува, не опинитися нам!
Щоб угадати, де брід, таблички є соснові, восківки
[470] (Спритна служниця із рук в руки їх передає),
Пильно приглянься до них і спробуй спершу пізнати,
Чи прикидається він, чи не на жарт закохавсь.
Лиш перегодом озвись: для коханців чекання одвіту —
Добра спонука, лише б не затяглося воно.
Так і зі згодою ти, як прохатиме, дещо затягуй,
Надто рішучою теж, як відмовляєш, не будь —
Міри пильнуй: щоб і страх у серці він мав, і надію,
От лиш надія нехай гору над страхом бере.
Пишете — щиро пишіть: не вчене, а з бесіди взяте
[480] Слово вживайте в листі: саме таке до смаку.
Як же то часто запалював лист боязкого коханця!
Як же то часто й гасив не палахку ще жагу!
Ну а котра з жіночок (не всі ж бо святі) свого мужа
Хоче водити за ніс — краще самі не пишіть,
А лиш рукою раба чи рабині мережте табличку,
Також комусь з новачків не довіряйте її:
Бачив не раз я: в страху, що слуга їх видати може,
Так, мов у рабстві й самі (то й не життя вже) жили.
Верх же підступу — той, хто ті докази в себе тримає,
[490] В того паскуди, скажу, Етни вогонь {251} 251 490. Етни вогонь … — за переказом, у надрах Етни, в кузнях Вулкана, Циклопи кували для Юпітера блискавиці. у руках.
Підступ, так я суджу, й відбивати підступом треба:
Меч брати проти меча — це ж бо й закон приписав.
До щораз іншого почерку вмій привчити правицю
(Кари б на тих, хто довів ось до таких настанов!)
Відповідаєш — добре зітри, що раніше писала,
Щоб між твоїх і чужий десь не проглянув рядок.
Пишеш коханцеві — то пиши так, мовби жінці писала:
Хай буде «він» на умі, а на табличці — «вона».

Ну а якщо від дрібниць до поважних речей приступити
[500] І на вітрилах усіх далі пустити судно —
Гнів ти всіляко гамуй, адже про обличчя ідеться:
Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини.
Гнівом потворить лице, від крові жили чорніють,
Очі страшнішим огнем, ніж у Горгони горять.
Вид свій уздрівши в воді за грою у флейту, Паллада
Скрикнула: «Не оскверняй, флейто, моєї краси!»
В гніві погляньте в дзеркало й ви — й ніхто свого, певно,
Не упізнає лиця — так-то спотворює гнів!
Рівно шкідлива — й пиха. М’який, усміхнений погляд —
[510] Ось що не тільки краси — зваби жінкам додає.
Тож гордовита (бувалому вір), не мовивши й слова,
Вже своїм видом самим гостя свого відштовхне.
Дивиться в вічі — дивись; усміхається — ти усміхайся,
А головою кивне — згідно кивни йому й ти.
Напустувавшись отак, тупі пускаючи стріли,
Гостру із сагайдака, врешті, добуде Амур.
Геть не для нас і сумні. Текмессу — Аянт хай кохає,
Ми — веселенький народ: манять усміхнені нас.
Я б не просив ні тебе, Андромахо, нізащо у світі,
[520] Ані, Текмессо, тебе бути за любку мені.
Не привели б ви діток на світ — то я б і не вірив,
Що пригорталися ви — кожна до мужа свого.
Та чи шепнула колись Аянтові скорбна Текмесса:
«Світе мій!», а чи якесь інше ласкаве слівце?