Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Хто б, однак, боронив для малого — з великого брати
Вельми поважні зразки і називати вождів?
Вождь цьому — сотню під руку дає, тому — відділ кінноти,
Іншому — про військові дбати клейноди велить.
Так ви оцінюйте й нас: визначайте кожному місце,
[530] Хто на що здатен, і там — хай свою службу несе.
Хто з багачів — дари хай дає; правознавець — поради;
Хто говорити мастак — хай ваші справи веде.
Ми, хто складає пісні, — пісенні несімо дарунки,
Ми — особливий загін: наше заняття — любов.
Лиш закохалися ми — і любки славимо вроду.
Кінтії хто б то, скажи, чи Немесіди не знав?
Хто Лікоріда така — від заходу знане й до сходу;
Хто ж то Корінна моя — відати всяк би хотів.
Ще ж, служителі Муз, від лукавства такі ми далекі!
[540] Враз із мистецтвом своїм кращим стає і митець:
Ні самолюбства у нас, ані — жаги набування,
Любі нам ложе і тінь, форум — то геть не для нас!
Вічно закохані ми, і то так, що готові щоразу,
Тільки-но спалахнемо, перегоріти до тла.
Що від природи — пом’якшує те ще й мирна наука,
Наше заняття й життя злагідно, в ногу ідуть.
Будьте прихильні, дівчата, жінки, до співців аонійських,
Бо ж і натхненні вони, й любленці Муз-Пієрид!
Є таки в нас божество і небо для нас не закрите,
[550] Таж із етерних осель дух той спливає на нас.
А від учених співців чекати дарів — чи не злочин?
Жаль, що на злочин такий кожна іде залюбки.
Хоч не одразу хапайте дари, хоч наслідуйте скромних,
Щоб новобранець якийсь вам не чкурнув з-під руки.
Як не однаково править візник конем, що недавно
Віжки відчув, — і старим, що накусався вудил,
Так і тобі на зелених іще й на бувалих коханців
Сіть розставляти одну — ну, не годиться ніяк.
Цей, недосвідчений ще, новачок на службі в Амура,
[560] Тільки-но в спальню твою, здобич новенька, шмигне, —
Хай лиш тебе обніма, одну лиш тебе нехай знає —
Муром міцним той засів високо обгороди!
Бійся суперниці! З ним лише ти — то твоя перемога:
Владу й любов, пам’ятай, з кимось ділити не варт!
Той же, во я ка старий, буде стиха любити, розумно,
Стерпить таке, що ніяк не до снаги юнаку.
Він ні ламати дверей, ні одвірків палити не стане,
Щічки, впавши у гнів, любці своїй не дряпне,
Одягу ні на собі не порве, ні на ній; за волосся
[570] Він її теж не смикне, не допровадить до сліз:
Личить це — юнакам: тут і вік, і любов ще гарячі,
Ну, а бувальця, кажу, й біль не діймає уже.
Він, хоч горітиме, — звільна, однак, мов сіно змокріле,
Мов на гірському хребті тільки-но зрубаний дуб.
Перша — сильніша любов; щедріша, вагоміша — друга:
Хутко зривай — опадуть — ще соковиті плоди!

Все вже я виклав, брами розкрив перед ворогом навстіж.
Сам себе зрадив і сам — вірний у зраді собі!
Ще одне: стежка легка жагу не живитиме довго, —
[580] Тож забавляйтесь, але — і відмовляйте не раз:
Хай на порозі лежить, хай клене ті двері жорстокі.
Хай і благає тебе навперемін і грозить.
Так-от гірким, переївшись солодкого, смак освіжаєм,
Так, бува, тоне судно і при попутних вітрах.
Ось чому чоловікам законні жінки обридають:
Надто, кажу, вже легка стежечка до насолод.
А коли двері глухі, ще й сторож гукне: «Забирайся!» —
Ось і діймає тоді — бо недоступна — любов.
Годі ж тупими — гострими вже повоюймо мечами,
[590] Хоч проти мене ж таки звернеться зброя моя.
Хай твій коханець, піймавшись у сіть, упевнений буде,
Що в твоїй спальні лиш він володарює тепер.
Потім йому натякни, що й суперник сюди заглядає:
Без хитрування того скоро пригасне любов.
На перегонах рисак жене найпрудкіше, коли він
Бачить, скількох перегнав, скільки — попереду ще.
Навіть погаслу жагу розворушує наново кривда —
Сам же зізнаюсь тобі: скривдять — тоді лиш люблю.
А щодо ревнощів тих, то хай здогади переважають:
[600] Знаючи менше, усяк більші тривоги снує.
От пожалійся, що раб не спуска з тебе пильного ока,
Й муж у додачу іще — сторож неабиякий.
Хай була б вільною ти, як Таїс {252} 252 603. Таїс — відома афінська гетера, в яку закохався Александр Македонський; після його смерті стала дружиною Птолемея І Сотера. , а вдавай, що боїшся:
Де небезпеки нема — втіха там не до смаку.
Замість у двері ввійти, у вікно скажи йому лізти,
А на обличчя своє вияв страху напусти.
Хитра служка на те: «Ой лихо!», — вбігши, хай скрикне,
Ти ж — юнака заховай, щоб у кутку потремтів.
Трохи страхи ті й осолоди Венериним зіллям,
[610] Щоб не жалівся: «Ну й ну! Надто та ніч дорога!»