Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Остання поїздка в Україну…Хоч і міцно пов’язане було творче та громадське життя Шевченка з Петербургом, але найглибші його помисли завжди були спрямовані в Україну; надія поселитися в ній не відпускала його. І як тільки справи з цензурним дозволом на видання поетичної збірки здаються йому полагодженими, він подає – 5 травня 1859 року – до Академії мистецтв «Прошение»: «Покорнейше прошу правление императорской Академии художеств выдать мне вид на проезд в губернии: Киевскую, Черниговскую и Полтавскую сроком на пять месяцев, для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры».

Шевченко виїхав з Петербурга 25 травня, а на початку червня був уже в Україні – в Сумах, Лебедині, а потім Пирятині й Переяславі. У рідній Кирилівці він був 27 червня. Нічого не змінилося в кріпацькому житті братів і сестри, їхніх дітей. Тринадцять літ не бачив він родичів і рідного села, рідної хати. Сам він змінився так, що й не зразу його впізнати, а тут переміна невелика.

Для Шевченка визволення селян з кріпацтва не було просто політичною чи економічною проблемою, не було бажаним актом гуманності, – воно зачіпало всі фібри його душі, воно стосувалося його особисто і всіх його рідних, а рідними в кріпацькій недолі були для нього не тільки сестри й брати, а й усі мільйони українських селян. Ось чому він був «нетерпимий» і не міг бути інакшим, коли йшлося про кріпацтво та про панів; ось чому конфліктував з тими, хто дотримувався «поміркованих» поглядів; ось чому не раз вертався до думки про те, що годі народові терпіти ярмо. Він шукав зустрічей із селянами, щоб почути їхню думку, вловити їхній настрій, бачив розгублене чекання та невіру в панську ласку, але не бачив готовності повстати за свої інтереси – хіба що можна було надіятися на стихійний вибух. І сам він навряд чи міг щось відповісти на дошкульні селянські запитання. Хіба що гострою притчею. Мабуть, усе це додавало йому мук…

Тому повертався на чужину з печалями…

«Неофіти». «Марія»…Під час нижньоновгородської «паузи», в грудні 1857 року Шевченко записує в «Щоденнику» (8 грудня): «В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее „Неофиты, или первые христиане“ (V, 172).

У певному сенсі своїми „Неофітами“ він немовби перегукується з „Енеїдою“ Котляревського, де в костюмерії античної історії виставлено українське життя й український типаж. Але Шевченко не „перелицьовує“, не комікує; він трагедійний, він справді пише про неофітів християнства і язичницький Рим, але пише так, що це водночас є й українського змісту поема (цю традицію блискуче розвине Леся Українка в своїх „античних“ драмах). У ній відлунює актуальна суспільно-політична проблематика кінця 50-х років, озиваються тривоги і раз у раз вибухає гнів поета, який у засланні ще більше пересвідчився в злочинності деспотії та ще більше перейнявся ідеєю безглуздості царської влади взагалі, а не тільки громадянським рахунком до того чи того царя. Картини пізньоримської деспотії в „Неофітах“ надто вже нагадували російську дійсність, а голос поета не раз зривається на емоційно наснажені антицаристські тиради, що ніби вивершують антицаристський пафос усієї політичної лірики Шевченка.

Але не менш потужно звучить у поемі й мотив християнського благого всепрощення, християнської великодушності неофітів, „праведників“, „преподобних“, „святих мучеників“.

Суперечність цих двох мотивів – не випадкова. В Шевченковій поезії постійно співіснують (або й поборюють одна одну) „правда-мста“ і правда-прощення. Перша має соціальний вимір, друга – моральний, і вони не легко й не завжди узгоджуються і в людській душі, і в історичних діяннях людства. Шевченко то поривається до однієї, то втишує свою стражденну душу другою. І не можна цього ставити йому на карб, як негоже абсолютизувати одне або друге; в тому й вічна правда Шевченкова, що його сумління розіп’яте на хресті оцих двох волінь: кара Божа й людська – і всепрощення Боже й великодушність людська. Якби він застиг в одному, він не був би великим поетом уселюдської міри, відкритим трагізмові світового буття.

Шевченкові неофіти – це не просто і не тільки „новобранці“ християнства в язичницькому Римі. Це всі ті, що наважилися скинути з душі пута олжі і „слово правди понесли // По всій невольничій землі“. Всі апостоли волі.

І все-таки центральний образ поеми – не Алкід та його друзі-неофіти, що обрали жертовний шлях нової віри, а мати Алкідова. Її страждання, її жертва – найбільші.