Тарас Шевченко: Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Про Тараса Шевченка – поета і людину – написано вже не одну сотню книжок мовами різних народів світу, не одну тисячу наукових розвідок та публіцистичних і популярних статей, і несть числа виголошеним на його честь доповідям та промовам. Обсяг Шевченкіани можна порівняти хіба що з обсягом літератури про найбільших світових поетів і митців. Але в чому він, мабуть, і від них усіх відрізняється (власне, в чому його відрізнено зусиллями його сучасників і нащадків), – так це в кількості й різнорідності модифікацій його образу: стереотипів сприйняття, які випали на його долю, починаючи від того, для якого він сам дав привід, назвавши свою першу збірку поезій: «Кобзар». Втім, кобзар – образ дуже місткий і надається для символічного переосмислення, яке й дає Шевченкова поезія, хоч символічна глибина цього образу не всіма сприймається. Гірше з прямолінійними «теоретичними», або суб’єктивно-враженнєвими означеннями, чи й корисливо-політичними наліпками, яких ніколи не бракувало. Ще Драгоманов у праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879) налічив кільканадцять разюче строкатих, до взаємовиключності, і разюче довільних – і в уславленні, і в негації – версій Шевченкового образу, – від «українофіла», «безумного патріота» й «сепаратиста» до «нігіліста» й «соціаліста», від пророка до лжепророка й богохульника. Це в самій тільки Галичині! Час невтомно розширював цю палітру. «Після 1917 року він (Шевченко. – І. Дз .) являвся нам і комуністом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і захисником формули „Єдина, неділима“ [1] Айзеншток І . До тексту Шевченкових творів. – «Шляхи мистецтва», 1922, ч. 2, с. 47. ». Зовсім іншого ідеологічного спрямування автор також нарікає: можна говорити «щонайменше про яких шість-вісім відмін сфальшованого Шевченка (пригадайте: „Шевченка-народника“, в обов’язковому кожусі й шапці з кобзою в руках або біля ніг, Шевченка „поета перед-пролетаріату“, „Шевченка-гетьманця і слов’янофіла“, „Шевченка-соціаліста“ в солдатській шинелі з кацапською бородою, що нагадував не то старовіра, не то своє погруддя роботи Архипенка)» [2] Задніпрянський Р . Чи був Шевченко «малоросом»? – Вид-во «Українська критична думка», 1946, с. 1–2. . Але й сам запропонував свою «відміну»: Шевченка – майже шовініста. Юрій Івакін, оглянувши «шевченкознавчі» наліпки 20-х років ХХ ст., вирізняє ще такі: «поет пролетаріату», «батрацький поет», «співець бідноти», «поет наймитів», «співець гайдамацького повстання» [3] Юрій Івакін . Нотатки шевченкознавця. – К., 1986, с. 17–20. . З часом одні версії ставали одіозними, на зміну їм приходили інші: революційного демократа, атеїста, інтернаціоналіста, русофоба, русофіла тощо; на наших очах повертаються деякі старі, в тому числі риторично-патріотичні, а дехто навіть пропонує офіційно оголосити Шевченка національним святим і негайно канонізувати. Різні політичні сили намагалися пристосувати Шевченка до своїх потреб (незмінна формула: «Шевченко наш!»), ігноруючи суверенність поезії, її незводимість до ідеологічних платформ.

Вдумливий читач, опинившись насамоті з «Кобзарем», а ще краще – із зібранням творів Шевченка, без особливого труда зможе відшарувати від його текстів різні ідеологічні наноси. Він захистить себе сам. Якщо його читати.Отож треба мати потребу його читати. І треба вміти читати. Шевченко – поет глибокий і складний. Міф про його простоту і самозрозумілість живий і досі, хоч його поставив під сумнів ще Борис Грінченко у книзі «Перед широким світом» (1907).

Для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення. Треба знати його життя, його час, його оточення, стан України, Росії й світу. Треба читати без упереджень, уважно і вдумливо.

Рік тисяча вісімсот чотирнадцятий…Дев’ятнадцяте століття ввійшло в історію як «епоха національностей» (хоч не до всіх національностей воно повернулося своїм привітним ликом). На зміну феодально-династичному принципу в Європі приходить ідея національної держави, національного самовизначення, що змінила обличчя Старого і Нового Світу. Ламається весь уклад європейського життя, рушаться кордони, уявлення, змінюються геополітичні розрахунки. В дію приходять великі людські маси, подвигнуті своїми гостро усвідомленими соціальними та національними інтересами. Розвиток буржуазних економічних відносин, насамперед в Англії та Франції, в парі з могутнім наступом просвітницької ідеології, не залишав шансів старим формам суспільного життя і духовній рутині. Не упривілейовані шари, не аристократія, а народ, нація стають рушієм історичних процесів. У повітрі витає «дух нації» (вираз Монтеск’є), якому одні давали містичну інтерпретацію, інші – раціоналістичну.