Тарас Шевченко: Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Міцний фундамент нової української літератури – тобто літератури народною мовою – заклав Котляревський своєю «Енеїдою», хоч феномени цієї мови з’являлися і до нього, – і в учених трактатах, і насамперед у витворах бурлеску, а ще раніше й потужніше – у полум’яного релігійного полеміста Івана Вишенського. Принциповий перехід на народну мову давав літературі демократичну орієнтацію (в зображенні життя селянства – а це було тоді мірилом демократичності – українська література, на авторитетну думку акад. О. І. Білецького, в першій половині ХІХ ст. випереджала і російську, і деякі європейські) і прилучав її до глибоких джерел та великих багатств фольклору. Але водночас уривався зв’язок із попередніми пластами словесності, мовою староукраїнською книжною, оскільки ця мова позбулася свого суб’єкта – козацької канцелярської бюрократії, вченого люду, який тепер активно «українізував» мову російську…

І все-таки започаткувався широкий і глибокий культурний процес. На зміну майже втраченій книжній, бароковій та схоластичній культурі ХVІ— ХVІІІ століть, з центрами в Києві та в інших містах Правобережжя насамперед, приходить нова, що шукає ґрунту в народній культурі та мові, хоч і мусить адаптуватися до обставин насаджування російськості. І перші її осередки виникали на Лівобережжі, зокрема на Слобожанщині, й тяжіли до нововідкритого (1805) Харківського університету, який мав знаменувати російську культурну експансію в Україну, але помимо того став і одним із вогнищ відродження української культури. Цікаво і повчально, що тодішня «степова Україна» з її неоднорідним етнічно й динамічним населенням змогла надихнути саме українським історично-культурним патріотизмом і багатьох представників інших народів, у тому числі й росіян.

Київський університет був утворений 1833 року – порядком реакції на польську революцію 1831 року царський уряд уживав рішучих заходів для «обрусения Юго-Западного Края», зокрема для переведення всієї освіти на російську мову; з цією метою ліквідовано Кременецький ліцей, а його фонди переведено до Києва. Однак створити тут антипольський і, побічним чином, антиукраїнський освітньо-науковий форпост не вдавалося. В університеті було неспокійно, діяли революційні гуртки.

Першим ректором Київського університету (хоч і не тривалий час, з перервами) був видатний український вчений Михайло Максимович. Ботанік з фаху (якийсь час очолював кафедру ботаніки в Московському університеті), він був справжнім енциклопедистом, досконалим знавцем української історії та фольклору, авторитетним філологом. З українських культурних діячів того часу він чи не єдиний належно оцінював здобутки барокової літератури (а пізніше дослідив староукраїнську книжкову спадщину, в тому числі польсько-латинського друку).

1827 року вийшли «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем». Цей збірник справив надзвичайно велике враження на сучасників. Ним зачитувалися Пушкін і Гоголь, з якими Максимович був у дружніх стосунках, українські поети-романтики – деякі з них і самі збирали зразки народної творчості. У 1834 році Максимович видає другий, повніший збірник – «Украинские народные песни» з ґрунтовними коментарями й поясненнями. Пізніше до Михайла Максимовича знайде дорогу Тарас Шевченко, і глибока любов обох до України їх здружить…

Тим часом центром суто літературного українського відродження залишалася Слобожанщина. Могутній поштовх йому дала «Енеїда» Котляревського, яка, сказати б, вивела на поверхню ті потенції українського літературного самовисловлення, що нагромаджувалися під пеленою тимчасової «німоти». Це не був звичний бурлеск київських «спудеїв» і не була просто пародія на класичну Вергілієву поему, – такі пародії існували вже в різних літературах (Скаррона – у французькій, Блюмауера – в німецькій, Осипова й Котельницького – в російській), знаменуючи веселе прощання з псевдокласичною, наслідувальною щодо аутентичної класики, величавістю та звертання до «низового» плину життя. Натомість Котляревський «перелицьовував» Вергілія з набагато поважнішою метою, ніж сама тільки профанація високого зразка задля комічного ефекту, і «перелицьовував» таким чином, що його «Енеїда» стала і сатирою на багато які явища сучасного йому суспільства, і непрямим, але переконливим запереченням імперського стереотипу про Малоросію як етнографічну область Росії, і картинним нагадуванням про героїчну енергію українського козацтва, і виявом багатства й життєздатності української стихії, і розкошуванням в українському слові, хай переважно в його побутових, але також і ліричних, а почасти й патетичних барвах. У химерних шатах травестії вже проблискував високий романтичний пломінь, а пригоди вигнанців, волоцюг-троянців, яким судилося заснувати «вічний Рим», могли викликати різні історичні алюзії, в усякому ж разі – давали відчуття історичної ваги українського козацтва та українського буття взагалі.