Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

А завдяки Євгенові Гребінці прийшло знайомство з українською поезією – і відкриття того, що може бути й українське писане та друковане слово.

Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити(ви-словити) своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку Україна сприйме як місію апостола і пророка.

Водночас і свій художницький талант, який розквітне особливо в роки навчання в Академії, Шевченко захоче присвятити пізнанню України. Зрештою, пензля він не зрікався, і можна тільки уявляти, яких би ще висот він досягнув у живопису, коли б творчість не урвав жорстокий царський присуд.

Українська писемність передшевченківської доби…Вирішальна роль Шевченка в утвердженні нової української літератури та винятковість його генія стали причиною того, що в свідомості нашої людності склалося і стало популярним уявлення, начебто він творив коли не на порожньому місці, то на зовсім не обробленому ґрунті; поза іменами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гребінки картина українського літературного життя початку ХІХ ст. бачиться тьмяною (хоч на науковому рівні вона достатньо досліджена).

Тим часом Шевченкова поезія хтозна чи й була б можливою без тих стимулів, що йшли до петербурзької української колонії з самої України, де різнорідні форми обстоювання своєї самобутності (бодай і залишкової – інколи) оберталися й зусиллями, спрямованими на літературну обробку й емансипацію мови свого народу.

Це був складний і драматичний процес. Він був своєрідною відповіддю не лише на європейські національні рухи («весна народів»), загальноєвропейську хвилю звертання до народних основ, а й на фатальну зміну української політичної та культурної ситуації, зумовлену скасуванням Гетьманщини, ліквідацією Запорозької Січі, закріпаченням українського села, колонізацією півдня України – заселенням його іноземним елементом, прокламуванням так званої «Новоросії»; занепадом Києво-Могилянської академії та вичерпанням енергії української барокової культури – не в останню чергу внаслідок відтоку культурних сил до імперського центру. Хоч жили ще спогади про недавнє минуле (з найбільшою силою виражені в народній поезії). Ще озивалося – інколи і в полум’яній формі, як в «Історії русів» – обстоювання колишніх «вольностей». Але під кінець ХVІІІ ст. усе-таки загалом запановує глибока депресія, українська шляхта розуміє «вольності» вже в сенсі входження в російське дворянство, а патріотизм тієї її частини, яка не цілком перейнялася вірнопідданством до московської монархії, набрав упокореного, присмирілого характеру.

Це була хоч і об’єктивно зумовлена, але трагічна для України ситуація: адже саме в цей час відбувався процес творення модерних націй в Європі, і Україна не змогла в нього повноцінно включитися, що й зумовило її трагічне історичне запізнення, наслідки якого впали на наступні покоління.

І все-таки той політичний і літературний романтизм, що охопив усю Європу, а не в останню чергу й слов’янські народи, озвався і в Україні – спершу як пробудження інтересу до народності та звертання до народної мови. Хоч це явище зовсім не зводиться до реакції на зовнішні збудники, – воно випливало з потреб життя самого українського народу, духовна, естетична творчість якого не припинялася.

Важливою негативною обставиною було те, що на цей час сталася фактична втрата в актуальній свідомості немалої спадщини української барокової літератури та інтелектуальної спадщини Києво-Могилянської академії – її носії або були «завербовані» (ще й до Петра І та за його часів, а потім після впаду Гетьманщини) для створення імперської культури, або добровільно перейшли туди в пошуках ширшого простору для своєї діяльності; водночас коло поцінувачів і рецепієнтів цієї спадщини катастрофічно звузилося внаслідок обрусіння освічених верств.

Російська імперія цілеспрямовано утверджувала себе як наступницю Київської Русі – володаря не тільки територій, а й культурної спадщини «Западной Руси» та «Южной Руси». Ця державно впроваджувана російська імперська ідентичність стала загрозою для ідентичності української. За цих умов – утрати залишків державності, деградації освіченої верстви, деактуалізації «високої» культурної спадщини – основною ознакою української національної ідентичності стає народна мова, що раніше такою не усвідомлювалася (не лише в Україні, а й у всій Європі – аж до доби національних рухів). А оскільки верхні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою, то відповідно головним репрезентантом української ідентичності стає носій української мови – селянство. (Це – найзагальніше кажучи, бо конкретна історична картина була складнішою, і втрата рідної мови не завжди була рівнозначна втраті національності, та й користування російською мовою не завжди означало втрату рідної мови. Реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище – відоме, зрештою, у багатьох народів – обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рідної мови – мовою панівної нації.)